У Межівському районі цей випадок майже 50-річної давнини й зараз деякі пригадують з усмішкою. Сільська та районна преса завжди була налаштована захищати інтереси простих людей. Сьогодні цю естафету впевнено підхопила «Зоря». Напередодні професійного свята журналістів України нам є що згадати і чим пишатися…

Герой Радянського Союзу Іван Надточій мешкав у Києві. Саме за форсування Дніпра в районі столиці на Букрин-ському плацдармі й засяяла на грудях нашого земляка, комсорга штурмового батальйону Золота Геройська Зірка. (Тут отримав тяжке поранення, втратив ногу). Любив Київ, але серце його було на рідній Ме-жівщині – у новопавлівських степах, на берегах Солоної… Як тільки благословляло на весну, їхав у рідне село, де жив серед земляків до осені.

Неодмінними для Івана Івановича були й відвідини редакції районної «Червоної зірки» (за довге літо він бував у нас по кілька разів). Завжди у спілкуванні з журналістами підказував нові й цікаві теми. Співрозмовником, до речі, Надточій був прекрасним. Про авторитет і говорити годі…

А одного разу відвів від редакції справжню біду, точніше, немилість райкому партії, бо найбільше у Героя боліло серце про фронтовиків, їх важку долю. І хоча на календарі був уже початок 70-х, ветеранам війни жилося нелегко – про них, як і тепер, згадували лише у дні свят. І то не про всіх.

Подібне сталося з Назаренком — інвалідом війни, батьком великої родини зі Слов’янки. Дуже образила того місцева влада неувагою. Звернувся він до редакції за допомогою у пошуках елементарної справедливості. Та й хотів ветеран
небагато — аби його найменший син-першокласник Павло, як і сусідські діти місцевих керівників, ходив до найближчої від домівки школи, а не місив багнюку весною та восени через усе село до іншої.

До Слов’янки виїхав завідувач відділу Михайло Пудла. У кореспонденції, яка називалася «Хто відкриє буквар Павлику Назаренку?» і побачила світ у найближчому номері, за черствість справедливо дісталося на горіхи і колективу сільради, і колективу однієї зі шкіл. Здавалося, всі крапки над «і» розставлено…

Але замість того, щоб влаштувати Павла, директор разом із райвно організували проти редакції шквал наче під копірку писаних листів з усіх шкіл району. Червоною ниткою через них пройшло запитання: «Як ви посміли зганьбити авторитет учителя — найшанованішої на селі людини?» Не менше замовних скарг лягло і на райкомівський стіл… І райкомівські керівники, не розібравшись, зайняли бік райвно, поставивши питання руба: «Або спростування в газеті, або звільнення з посад редактора і автора публікації». На роздуми часу не відводили, хоч редактор, член бюро райкому партії Володимир Микитович Олійник відстоював правоту редакції «до останнього патрона».
Тут на порозі редакції з’явився завжди бажаний гість — Іван Іванович.

— Чому такі невеселі, хлопці? — запитав після привітання. Дали Герою газету з публікацією, розповіли про біду. Заблищали у того на очах сльози, затремтіла в руках газета.

—Не хвилюйтеся, я зараз, — мовив Надточій і, опираючись на палицю, попрямував через двір до райкому.

Про зміст і тон його розмови там ми так і не дізналися. Але вже через кілька хвилин у кабінеті ред актора голосом другого секретаря обізвався телефон: «Олійник, ти того… Дуже правильна і актуальна стаття в газеті. Райком підтримує…»

Згодом до редакції з райкому повернувся і сам Герой. Тільки й промовив, стримуючи хвилювання та неабияке збудження: «Спасибі, хлопці! Так і далі тримайте. А коли щось не так, звертайтеся до мене. В обиду фронтовиків ніколи не дамо…»

…Покинув навіки багатостраждальну землю мужній і справедливий до нестями Іван Іванович Надточій. Але пам’ятають його вдячні зем-ляки-межівчани, як пам’ятає визволений ним Київ… Певен, що пам’ятає його і вже давно дорослий Павло Назаренко, в долі якого справжній Герой полишив світлий промінець справедливості.

Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ