Відомий дніпровський поет Володимир Рудов вже 50 років святкує у лютому день, коли він повністю відмовився від алкоголю

Коли мова заходить про особисті свята, то для більшості з нас це день народження, річниця весілля тощо. Але в індивідуальному календарі відомого дніпровського журналіста та поета Володимира Рудова є ще одна святкова дата – щорічно 3 лютого він відзначає день, коли ухвалив рішення повністю відмовитися від алкоголю. І цього року у дніпрянина був справжній ювілей – рівно півстоліття тверезості.

Другий день народження

– Так, є в моєму житті таке незвичайне свято, яке я вважаю другим днем народження, – підтверджує Володимир Опанасович, який у минулому грудні відзначив 75-річчя.

– Рівно п’ятдесят років тому я випив свою останню склянку вина і з того часу ні-ні. Згадую свій «послужний список» і щиро бентежуся: та чи я це був?!

А згадати Володимиру Рудову є що: дві відсидки по п’ятнадцять діб, штрафи за дрібне хуліганство, тритижневі загули, медвитверезник… Паспорт хлопця вже лежав у міліції, де його мали оформити на примусове лікування на один чи навіть два роки. Під загрозою опинилося навчання в університеті (Володимир заочно навчався на факультеті іноземних мов).

Ледве не навколішки я вмовив батька піти до райвідділу забрати мій паспорт із твердою обіцянкою кинути пити, – розповідає пан Володимир. – Міліцейський начальник довго не хотів віддавати документ, а потім сердито жбурнув його батькові: «Ви ж самі через місяць прийдете просити, щоб ми сина забрали!»

«Зав’язати» допомогло… кохання

На щастя, міліціонер помилився. Ані через місяць, ані через рік батькові нашого героя не довелося звертатися до правоохоронців за допомогою. Бо Володимир, як то кажуть, «зав’язав». Хоча кар’єрними сходами через минулі «подвиги» все ж довелося скотитися вниз.

– Після попередніх моїх посад інженера та майстра на заводі (до вишу я вже встиг отримати диплом індустріального технікуму) мені довелося попрацювати і простим вантажником, і слюсарем зі збирання металоконструкцій, але поступово все налагодилося, – каже Володимир Опанасович. – Встояти перед алкогольною спокусою, яку спочатку я все ж таки відчував, мені допомогли дві речі: творчість (я з юності пристрасно захоплювався поезією «шістдесятників» і сам почав писати вірші, чим «живу» досі) та кохання, адже саме в цей період я познайомився з майбутньою дружиною.

Свою Олену Прекрасну дніпрянин зустрів під час роботи на шлакоблочному заводі. Вісімнадцятирічна дівчина працювала у заводській котельні. Володимир звернув увагу на струнку симпатичну співробітницю та вирішив діяти. У завоюванні юної красуні дуже допомогли вірші. Вони тоді дівчатами сприймалися дуже прихильно. Почав Володимир здалеку, присвятивши Олені такі романтичні рядки:

Соловьи б остались без работы,
Не найдя тебя в родном краю.
Просто так свистеть – кому охота?
А с тобою соловьи – поют!

Звичайно, далі були й відвертіші зізнання у віршах та у прозі, які підкорили обраницю поета. З того часу подружжя вже майже півстоліття в офіційному шлюбі. Причому їм вдалося створити не лише любовний, а й творчий союз. Адже Олена Леонідівна, яка стала лікарем-гомеопатом, також вже багато років пише вірші. І сьогодні подружжя Рудових часто виступає на різних міських творчих заходах разом, читаючи свої твори.

Від долі не втечеш

Як ви вже здогадалися, передовиком виробництва Володимиру Рудову стати не вдалося, адже його завжди вабив творчий шлях. У результаті понад 30 років наш герой пропрацював на трубопрокатному заводі журналістом багатотиражки, а свої амбіції поета та сатирика реалізовував у популярних ЗМІ.

Вірші та гуморески Володимира Рудова свого часу публікувалися у всесоюзних і всеукраїнських, а також обласних та міських виданнях: «Правда», «Літературна газета», «Робітнича газета», «Перець», «Молодь України», «Журналіст України», «Днепр вечерний», «Зоря». Крім того, дніпрянин – автор книг сатири та гумору «Скільки того життя» та «Тонкий розрахунок».

– А що ж алкоголь? Для мене сьогодні це якась інопланетна субстанція, – зізнається Володимир Рудов. – З болем спостерігаю, скільки людей через любов до чарки руйнує сім’ї, здоров’я, навіть гине. Але тут кожен вирішує сам собі… Крім того, не сприймаю романтизацію алкоголю в будь-якому її прояві. Навіть найталановитіші твори, що оспівують «культуру пиття», для мене не існують. Особисто моє джерело натхнення – рідне місто. Я закоханий у дніпровську набережну, чудові парки й бульвари Дніпра. Цей духовний зв’язок із рідними місцями дарує мені силу жити та творити вже багато десятиліть. Сподіваюся, читачам «Зорі» сподобаються кілька моїх нових іронічних чотиривіршів:

Возрастное

Не отводил и я когда-то глаз
От рук и плеч, открытых у девицы,
Подумаю при случае сейчас:
«Легко одета, может простудиться».

От имени мужей

Не поймёшь у этих жён,
Где нам ждать упрёка:
Первым начал – хорошо,
Первым кончил – плохо.

Скромное желание

Иной на «Мерсе», «Шевроле»,
А я пешком зимой и летом.
И лишь мечта – вот так по свету
Ходить ещё немало лет.

Критический Взгляд

Куда ни гляну – бракодел,
И мысль упрямо мучит:
«Бесспорно, если бы умел,
Я б это сделал лучше!»

Антиподы

О собаках так молва гласит:
Понимает, но не говорит.
А у людей, я замечал, бывает:
Говорит, а что – не понимает.

Ірина КАДЧЕНКО, фото з архіву Володимира Рудова