МОЄ РІДНЕ СЕЛО ТА ГЛИБОКА ПЕЧАЛЬ…

4 недели ago zorya2017 Комментарии к записи МОЄ РІДНЕ СЕЛО ТА ГЛИБОКА ПЕЧАЛЬ… отключены

Пiсля «знесення з землi» села значна частина його мешканцiв перебралася на постiйне проживання до Царичанського, Петрикiвського, Верхньоднiпровського районiв та Кам’янського.
Наприкінці 1962 року розпочалося заповнення Дніпродзержинського водосховища водами Дніпра для забезпечення роботи місцевої ГЕС. Цій події передувала ліквідація кількох населених пунктів. Гетьманське, Скрилеве, Комишувате, Півневе, Уступ, Біловід, Криве, Ковбаньки…

Для тих, хто народився після 1960-го в селі, розташованому на лівому березі Дніпра між Кременчуком та Дніпродзержинськом, ці назви нічого не значать. Для решти ! ж колишніх мешканців села Крамареве Кишенківського (нині – Кобеляцького) району Полтавської області – це роздираючі душу спогади про босоноге дитинство та юність.

Точне походження назви «Крамареве» місцеві не знали, проте старожили подейкували, що воно пішло від прізвища власника спиртозаводу, розташованого поруч на початку минулого століття.

На узбіччі життя

Село було як у пастці. З північної та східної сторін воно повністю відокремлювалося від зовнішнього світу сосновим лісом, з південної та західної

— Дніпром та його затоками. Відстань до сусіднього села Новий Орлик — де були поліклініка з аптекою, пошта, базар, сільрада, середня школа та церква

— становила близько 7 кілометрів. В Крамаревому всього цього не було, електроенергії, радіо й телефонної мережі також. Єдиним джерелом інформації залишалися газети, в тому числі «Зоря», їх передплатникам з Нового Орлика доставляла листоноша, і кожний її приїзд вважався подією.

Садиби селян розташовувалися хаотично, майже жодна з них не огороджувалася парканом. Усі дахи хат були вкриті соломою, а в більш заможних — очеретом чи рогозом. Виділялися хіба що хати одиноких жінок, здебільшого вони були «шевченківськими» — перекошеними, з-під солом’яного покриття яких виглядали крокви.

Незважаючи на відсутність меліорації, землі навколо села та безпосередньо в ньому були дуже родючими. У балках збирався великий урожай овочів, на піщаних висотках — чудові кавуни та дині, і навіть колосисте жито.

Радували й сади. При підготовці села до затоплення біля хати автора цих спогадів спиляли абрикос, вік якого, за твердженнями працівників лісгоспу, що зрізали дерево, становив більше 100 років. Він виріс на 10—12 метрів увись, мав 2 стволи з одного кореня, а гілки в діаметрі складали 12—14 метрів й жодна з них не засихала! Ніхто не пам’ятав, щоб дерево колись поливали чи «підкормлю-вали», проте щороку цей красень давав по 15—20 відер смачних великих плодів.

Значна частина мешканців мала поміж собою родинні стосунки, тому переважали прізвища Богомаз, Заду-лий, Щур, Олійник, Нестеренко, Кабак, Бунич, Комишний…

У селі були початкова школа, бригада (так називали комплекс з тваринни-
цької ферми, конюшні та кузні), млин-вітряк, клуб (тут щовечора після роботи збиралася молодь, а раз чи два на місяць сюди привозили автономну пересувну кіноустановку «Україна» й крутили старі фільми).

У навігаційний період очі селян милувалися пасажирськими, вантажними та буксирними судами, які постійно ходили Дніпром. їх корпуси віддавали яскравою білизною, мелодійні гудки лунали на багато кілометрів, а чорний дим від двигунів стовпом підіймався ввись.
У серпні-вересні русло річки значно міліло, тому його чистили земснаряди, які в побуті називали «черпалками». Маленьким катером селяни добиралися до Дніпродзержинська, везли туди на продаж вирощену сільгосппродукцію, птицю, яйця тощо. Там купляли одяг та взуття, цукор, скло для гасових ламп… Іншого транспортного сполучення із сусідніми селами чи містами Крамареве не мало.

Війна і люди

Єдиним учителем у школі — а також директором, сторожем, навіть «прибиральником» — був Федір Олексійович Авдєєв. У школі він і проживав. На уроки завжди приходив у білій сорочці, підперезаній ремінцем. Заняття проводив в одній кімнаті одночасно з двома класами: до обіду — з першим та третім, після обіду — з другим та четвертим.

Розкладу занять не було.Уроки продовжувалися, доки усі учні не відчи-
таються за домашні завдання по усіх предметах та не буде розглянута наступна тема. У пригоді була невелика кількість учнів — по2—4в кожному класі.

Ставився Федір Олексійович до учнів строго. За незначну провину на уроці чи перерві школяр міг отримати від учителя доброго «підпотиличника» або удару лінійкою по пальцях рук, особливо це стосувалося хлопчаків, які не мали батька. Отаке «чоловіче виховання».

Проте дружина Авдєєва, Ольга Григорівна, не сприймала такі методи та часто обзивала коханого «рептухом». Але таким чином виховували багатьох

— майже усі дорослі чоловіки села воювали з німцями та не повернулися.
Десятки жінок залишилися вдовами з дітьми.

Та і в мирний час Друга світова ще довго нагадувала про себе. Село потрапило в зону запеклих боїв з ворогом, який закріпився на високому правому березі Дніпра. Не дивно, що в повоєнні часи воно виявилося «нашпигованим» боєприпасами: мінами, снарядами, набоями, тротиловими шашками, гранатами, стрілецькою зброєю тощо.

Допитливі дітлахи розбирали все це та ставали жертвами. Наприкінці 40-х три підлітки (два з них були рідними братами на прізвище Перебийніс)
знайшли снаряд й почали його «досліджувати». Пролунав вибух. Брати загинули на місці, а їх товариш отримав тяжке поранення. Батько хлопців загинув на війні, тому мати підлітків залишилася самотньою до кінця свого життя. Аналогічне горе спіткало й родину Луки Богомаза, в якого там також загинув син Микола через необережне поводження зі снарядом часів ВВВ. Він готувався до весілля, але сім’я схоронила жениха. Цей список, на жаль, можна продовжити.

Недовге нове життя

Після війни селяни взялися за відбудову покаліченого господарства. Люди тут були працьовиті. Достатньо згадати хоча б молодих на той час доярок та телятниць: Зіну Олійник, Галю Задулу, Ніну Пікуш, сестер Катю та Галю Щур, Катю Невідник, Валю Богомаз та інших. Ці дівчата своїми ніжними руками тричі на день вручну доїли по 12 корів, розносили їм фураж, чистили стійла.

Через бідність та солідну відстань до Нового Орлика отримати середню освіту (не кажучи про вищу) вдалося не всім школярам. Більшістьз них скінчили 7 класів, а дехто — лише 4. Нічого дивного

— селяни жили не дуже заможно. На все село було лише два мотоцикли «Мінськ» та один велосипед, оснащений моторчиком. Щоправда, звичайні велосипеди мали багато сімей. На них люди їздили на роботу, в школу, на базар, у клуб.

А ще жителі Крамаревого вважалися довголітніми. Очевидно, цьому сприяли чисте повітря та доброякісні домашні харчі. «Відсутність цивілізації» також, поза сумнівом, давалась взнаки.

Але занадто тяжка праця та нервовий стрес, пов’язані з переселенням, облаштуванням нового місця проживання тощо, зробили свою чорну справу. Так, наприклад, лише побудувавши собі житло на новому місці в селі Орлик та ледь досягнувши 30-річного віку, померли молоді переселенці з Крамаревого Микола Задулий, Микола Невідник, Микола Нестеренко. Які це були хлопці! А скільки ще таких бідолах-земляків знайшли останній притулок на цвинтарях далеко від родинних місць? Мабуть, багато…

Минуло понад півстоліття після ліквідації села, але серце все пам’ятає. Постійно кличе повернутися туди, адже там дули дитинство, юність — найкращі, хоч і нелегкі, роки життя.

Проте інколи все ж таки вдається подувати біля рідної хати. Шкода, що лишеувісні…

Віктор МІРОШНИЧЕНКО, колишній мешканець Крамарева, інвалід війни 2-їгрупи