Більшість радянських школярів в 60-х роках минулого століття мріяли стати лікарями і вчителями, рідше – артистами та космонавтами.
Але зустрічалися серед них і ті, хто хотів вивчитися на… астронома, більш того – в майбутньому досяг у цьому неабияких успіхів. Провідний спеціаліст Дніпровського планетарію (після реконструкції – Планетарій Noosphere) Людмила Марченко яскрава представниця цієї рідкісної професії. Вже понад 45 років астрономія – її робота, хобі та любов усього життя.

Мрія стала професією

– Моє перше знайомство з майбутньою спеціальністю відбулося за досить кумедних обставин, – згадує Людмила Олексіївна. – Я виросла в маленькому селищі на Полтавщині, де всі один одного добре знали. У дворі нашої школи росла величезна розлога яблуня, на широких гілках якої можна було зручно влаштуватися і лежати, мріючи й читаючи книги. Цим я із задоволенням займалася.

За кожним із завсідників яблуні навіть були «заброньовані» свої гілки. Трохи вище мого «законного» місця зазвичай розташовувався сусід – такий же завзятий книголюб, але на 4 роки старший. Одного разу знизу я побачила у нього в руках яскраву книгу з незвичайною ілюстрацією на обкладинці. Після моїх розпитувань хлопчик поблажливо відповів: малявкам таке читати ще рано! (я тоді вчилася в четвертому класі). Пізніше, помітивши, що сусід йде в бібліотеку здавати книги, я кинулася за ним і відстежила видання, що мене зацікавило. Воно виявилося книгою Олександра Волкова «Земля і небо» – чудовою збіркою пізнавальних розповідей, яка відкрила для мене ази астрономії.

З роками інтерес до «зіркової науки» у Люди тільки посилився. Захоплення дівчинки зоряним небом поділяли ще кілька однокласників, але їм здавалося нереальним, що на астронома можна вивчитися, як на будь-яку іншу професію. Адже в очах школярів тих років астрономи стояли на рівні письменників або кінозірок: ними або стаєш волею долі, або ні. Але гортаючи у випускному класі довідник з даними українських вузів, Людмила Марченко несподівано виявила, що астрономів готують відразу в трьох містах республіки Києві, Харкові та Одесі. її вибір припав на Одеський університет, і наша героїня не помилилася: навчання на астрономічному відділенні фізичного факультету вона досі згадує як найцікавіший час у житті.

– Буквально з перших днів занять у нас з’явилися спецкурси. Запросили до обсерваторії, де ми займалися науковою роботою на станції спостереження супутників, – згадує Людмила Олексіївна.

Це було державне військове замовлення, виконувати яке довірили нам, студентам. Як сказала б сучасна молодь: ми були дійсно круті! Назви наших спеціалізованих дисциплін звучали для сторонніх як шифровки, а для нас – як поезія: «фізика зоряних атмосфер», «позагалактична астрономія», «динаміка змінних зірок» …

Прийшла на півроку – залишилася назавжди

Коли після закінчення вишу постало питання про працевлаштування, Людмила розраховувала, що працюватиме на новій спостережній станції, яку збиралися відкрити на Памірі через півроку. Але до цього треба було чимось займатися, й но-воспечена астроном поїхала «на розвідку» до Дніпропетровського планетарію, де їй запропонували тимчасову вакансію – до Нового року. «Та мені довше і не треба, в грудні я вже буду на Памірі!» поблажливо відмахнулася дівчина.

Але мій приклад ще раз доводить: немає нічого більш постійного, ніж тимчасове, -згадує наша героїня. – «Мій Памір» донині тут, у планетарії Дніпра, де я працюю… вже 46-й рік.

Свою роботу Людмила Марченко часто порівнює з діяльністю перекладача, адже їй доводиться пояснювати складні небесні явища й сучасні астрономічні відкриття простою мовою, зрозумілою пересічним людям. Причому робити це потрібно так, щоб і дорослим, і дітям було не тільки ясно, про що мова, але ще і цікаво.

– Сучасні школярі – взагалі окрема розмова, – посміхається Людмила Олексіївна. – Виховані на фантастичних фільмах і комп’ютерних іграх, вони часто мають дуже спотворені поняття про астрономію. Так, нещодавно п’ятикласники однієї з дніпровських шкіл зустріли мене вигуками: «Розкажіть нам про трансформерів з Марса!» Довелося відповісти: «Діти, вас обманюють: на Марсі немає трансформерів, але я розповім вам правду – що там є насправді!». В результаті школярі слухали мене, затамувавши подих…

Астрономія як спосіб життя

Але в цілому, за словами Людмили Олексіївни, співробітникам планетарію гріх скаржитися на відвідувачів: адже сюди приходить свідома, заздалегідь зацікавлена, а значить – і вдячна публіка. Водночас лекторам, щоб підтримувати інтерес гостей, доводиться ставати режисерами, сценаристами і акторами в одній особі, постійно відстежуючи й розробляючи теми, що відповідають запитам часу. Наприклад, зараз «наймодніші» питання – «чорні діри», кінець світу, пошуки життя у Всесвіті та космічні катастрофи.

Проте пошук та освоєння нових, часом досить несподіваних тем дарує Людмилі Олексіївні особливе задоволення.

– Хоча на нашому офіційному сайті мене й назвали «легендою Планетарію», я, як і в юності, дуже люблю шукати нестандартні підходи й ракурси, що дозволяють по-іншому побачити звичайні явища, – каже Людмила Марченко. – Адже астрономія -дуже багатогранна наука, яка містить в собі мінімум три ключові аспекти: науковий, філософський та естетичний.

Не розлучається Людмила Олексіївна з улюбленою астрономією і в повсякденному житті: у неї є сукня з зображенням планет, парасолька – з картою зоряного неба та кулон з… уламка Сі-хоте-Алінського метеорита, що впав на Далекому Сході в 1947-му.

– Знайти в житті справу, яка дає можливість не тільки заробити на хліб, а й приносить задоволення – велика удача і, на жаль, велика рідкість, – впевнена Людмила Марченко. – Та я – саме з таких щасливчиків. І нехай робота астронома не дає космічних прибутків, зате дарує безліч цікавих поїздок, неповторних вражень і розкіш спілкування з однодумцями.

Ірина КАДЧЕНКО