Так скромно оцінює свої фронтові заслуги Яків Максимович Оберемок

…Ветеран ніколи не вихвалявся своїм фронтовим минулим, а на питання про участь у війні буденно відповідав: «Воював, як і всі…».

Як усі, та не однаково. За мужність та відвагу він удостоєний стількох нагород, що не всі сьогодні поміщаються на святковому піджакові – чимало з них додалося в мирний час, вже за трудові звитяги. Тож для світлини, на яку довго не погоджувався, довелося чималу частину викласти на стіл. Але найбільше дорожить найпершими – медаллю «За бойові заслуги» та знаками «Гвардія» і «Відмінний артилерист».

До свого десятого десятка життя – 19 вересня, у день Михайлового чуда, Яків Максимович відзначить 95-річ-чя – зберіг феноменальну пам’ять. Без запинки, як Отче наш, згадує місце служби – 134-й стрілецький полк 225-ї Новгородської Червонопрапорної ордена Кутузова стрілецької дивізії Першого Українського фронту. Може довго і без зупинки у строгій часовій послідовності називати українські, польські та німецькі населені пункти, які з боями довелося визволяти. А ще згадати справжні та вуличні прізвища та прізвиська односельчан-надеждівців з рідної Синельниківщини.

Тож довіримося пам’яті й щирій відвертості героя нашої оповіді та вислухаємо сповідь-спомин про неосяжну, від краю до краю, ниву його життя.

Горе, будь воно неладне, увірвалася до нашого села криком листоноші дядька Івана Білика: «Війна, людоньки, війна!». Він забирав пошту в райцентрі – там і почув страшну новину…

Як там воно вийшло у наших з обороною не знаю, але німці в’їхали у село на мотоциклах без бою. Через тиждень чи два й поліцаї повиповзали. Свої, четверо, з Іваном Чорним за старшого… До війни були начебто й людьми, а тут як з цепу зірвалися. Фашистам догодити їм хотілося.

У сорок другому почали складати списки молоді для відправки у Німеччину … Світила невольницька доля й мені. Та врятувала бабуся Мотря:

– На яку трясцю, Яшку, тобі та Германія нужна. Ось возьми зернятка рицини й поклади їх звечора в очі під повіки. На ранок і мати рідна не впізнає. Пектиме, але терпи, козаче.

Вишикували нас вранці згідно з тим списком. Почав пихатий офіцер наш похнюплений стрій обходити: «Гут, гут…» Дійшла й до мене черга. Як заглянув у очі, а вони – червоніші, ніж у нашого колгоспного бугая. З огидою «за-векав», тобто їхньою «геть». Дав мені наостанок добряче чоботом нижче спини, то я й полетів додому навпростець, степом та вибалками. Тільки вже у дворі подих перевів…

… 21 вересня 43-го у село навідалися наші розвідники. За ними війська підтяглися. Німці давно п’ятами накивали. І поліцаї з ними – боялися, щоб наші дядьки на вила, бува, не примостили…

А вже 23 числа мене, Грицька Сухорукова та Івана Пеліна – однолітків – польовий військкомат призвав на службу і направив до Змієва. Ганяли там нас, кілька тисяч, до сьомого поту. Воно й нічого, треба так треба. Але з харчами було зовсім кепсько -гірше, ніж вдома під час окупації. Шматочок хліба, трохи більше ложки каші та супу на дні котелка – от і все.

Нам ще й повезло, хоча б чомусь навчили перед фронтом. А ось наших сільських дядьків, старших за віком, погнали відразу Дніпро форсувати. Хтось з них не доплив правого берега, інший склав голову на плацдармах… Додому по війні з того призову майже ніхто не повернувся.

Перемогу святкували імпровізованим парадом. Наш батальйон артпідтримки мав замикати колону. Вмовили свого комбата, майора Макарова, щоб святкували і наші невтомні коні. Їм же дісталося за війну чималотягли гармати і в сніг, і в багнюку, в спеку та мороз. Розчесали їм гриви та вплели різнокольорові стрічки. Гніді та Сірі, здалося, збагнули свою причетність до дійства – цокотіли копитами чинно та велично. А після параду влаштували для коней «святковий обід» – відсипали вівса більше за норму.

І ще про коней. Під кінець війни їм на зміну почали потроху надходити артилерійські тягачі. Подальшу долю коней вирішила якась і справді мудра голова з високих штабів. Демобілізованим, хто з сільської місцевості, почали пропонувати у власність бричку та четвірку коней, аби добратися додому. Хто б від такого добра міг відмовитися?

Найвище ж солдатське щастя – зняти з натруджених рук втому. Натерпілися вони, тримаючи зброю, виштовхуючи гармати й автомобілі з багнюки, копаючи окопи. Проте найстрашніший і непомірно важкий для них тягар – навіки закривати очі полеглим побратимам…

Сама війна страшна і безглузда. Навіщо її, кляту, згадувати?Хай про неї пам’ятають ті, хто через сім десятків років опісля Перемоги наш народ у нову втягнув.
Демобілізувався воїн-гвардієць аж у жовтні 1950-го, за декілька днів до свого 25-річчя. У мирному житті долю пов’язав із Придніпровською залізницею -трудився у вагонному депо Нижньодніпровськ-Вузол

Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ, Фото автора
Дніпро – смт Іларіонове