У 80-річного дніпрянина Бориса Шевченка рідкісне хобі – виготовлення артвітряків. Завдяки десяткам дивовижних «живих» конструкцій його двір нагадує інженерний музей під відкритим небом.

Мешканець дніпровського житлового масиву Ігрень Борис Шевченко вже більше десяти років захоплюється виготовленням незвичайних інсталяцій, які рухає сила вітру. І хоча в світі артвітряки дуже популярні, в Україні вони поки що мало поширені, а в Дніпрі Борис Олександрович – взагалі єдиний, хто створює подібні фігури. У цьому майстру допомагає інженерна освіта, творче мислення й ентузіазм, якому може позаздрити молодь.

Від телескопа – до артвітряка

Незвичне хобі дніпрянина виникло не на порожньому місці, адже виготовлення артвітряків – справа не тільки трудомістка, а й вимагає чимало специфічних знань та навичок. За фахом Борис Шевченко – інженер-електромеханік. І хоча йому довелося працювати на різних підприємствах і посадах, всюди намагався додати в роботу творчу складову: щось винайти, удосконалити або ж спростити. Цей же експериментальний підхід практикує й зараз – робити щось стандартне, за шаблоном йому нецікаво.

– Усе життя, скільки себе пам’ятаю, любив возитися з різними залізяками та механізмами: гвинтиками, гайками, моторчиками, – розповідає Борис Олександрович. – Тому, вийшовши на пенсію, лежати на дивані перед телевізором не збирався. До захоплення вітряками намагався самостійно виготовити телескоп, плуг, роторний подрібнювач грунту. Місяцями щоденно працював у домашній майстерні. І нехай не всі мої винаходи виправдали очікування, задоволення від процесу я отримав.

Чергова задумка інженера – вітрогенератор – несподівано поклала початок новому хобі. Виготовивши та встановивши конструкцію з ротором, Борис Олександрович був розчарований: його будинок розташований в низині, вітру для вироблення електроенергії виявилося недостатньо. Тоді дніпрянин вирішив залишити тільки щоглу та вітряк – для краси.

З цього й почалася колекція артмлинів, яка сьогодні налічує 26 унікальних інсталяцій різних форм і розмірів.

– Перші моделі я створював за зразками, знайденими в Інтернеті – благо, в світі цей напрям інженерії добре розвинений і досить популярний, – розповідає майстер. – Але, засвоївши основні принципи, я став намагатися в кожну роботу привносити щось своє – нове й оригінальне. У цьому для мене полягає основний інтерес і навіть певний виклик. Так що двох однакових вітряків ви в моєму дворі не знайдете!

ДНК, млинці та… Висоцький

Завдяки такому підходу творіння дніпровського інженера з кожним роком стають все більш химерними та досконалими. Більше того, з часом сам майстер і шанувальники його творчості – сусіди, друзі, рідні – навіть стали давати артвітрякам імена, пов’язані з їх формою або змістом. Зокрема, серед інсталяцій є спіраль ДНК, млинці, ліхтарики, чарочки, день і ніч, глобус, сонечко та навіть… Висоцький.

Інсталяцію на честь знаменитого барда я виготовив до пам’ятної дати, – розповідає Борис Шевченко. –

На різних частинах конструкції зображені силует самого Висоцького з гітарою та контур вітрила, а також написані рядки з пісні: «Парус! Порвали парус! Каюсь, каюсь, каюсь!». Але, чесно кажучи, я цією роботою незадоволений, в цьому сезоні планую переробити. Хочу силует співака збільшити й підняти вище…

Що стосується практичного боку питання, то на виготовлення кожного диво-млина майстер витрачає в середньому тиждень – головне, аби в наявності були свіжа ідея та необхідний матеріал.

У 90 відсотках випадків це – алюміній, легкий, гнучкий та міцний метал, дістати який в потрібній кількості у винахідника виходить не завжди. Найчастіше металеві залишки Борису Олександровичу віддають сусіди, адже купувати цілі листи алюмінію для пенсіонера – дороге задоволення. У домашній майстерні винахідника – цілий арсенал механізованих пристосувань і ручних інструментів: виколотки, зубила, матриці, дерев’яні опори, фігурні молоточки і це далеко неповний список…

– Наразі я свої вітряки ще й розфарбовую, – посміхається Борис Олександрович. – По-перше, вони почали привертати підвищену увагу оточуючих, і я став піклуватися не тільки про технічний, а й про естетичний бік питання. А по-друге, колір полегшує створення ілюзії – ще одного завдання, яке я ставлю перед собою, задумуючи чергову інсталяцію. Конструкція повинна не тільки обертатися, а й створювати якийсь образ, пробуджувати асоціації або навіть вводити спостерігачів у медитативний стан.

Не паркан, а шедевр!

Але дніпровський умілець пишається не тільки своїми вітряками, одним з його перших рукотворних чудес після виходу на пенсію став… паркан. І це дійсно не просто банальна огорожа навколо двору, а справжній шедевр, що складається з гнутих вручну та за допомогою спеціальних пристосувань залізних прутків. Плавні лінії підкореного майстром металу складаються у фігури, що зображують сюжети з життя закоханої пари: ось знайомство, перше побачення, романтичний танець, ось у молодят народився малюк, сім’я на прогулянці біля моря…

– Звичайно, паркан – це не серіал, і я не переслідував мети буквально зобразити чиєсь життя, але певні паралелі уважний глядач обов’язково проведе,– каже Борис Шевченко.

На виготовлення диво-паркану в інженера пішло три місяці: вдень у дворі кипіла робота, а ночами майстер штурмував Інтернет у пошуках потрібних картинок і нових ідей для наступної секції паркану.

Є у дніпрянина й проект «на мільйон» – одного разу він мріє сконструювати супервітряк діаметром 2 метри.

– Там складність як у розмірах, так і в самій конструкції: величезне коло з залізного прута, а по периметру – пелюстки, які обертаються і всередину, і назовні, – ділиться задумкою Борис Олександрович. – Я вже бачив подібний вітряк в Інтернеті. Але таку інсталяцію на колінах не склепаєш, її треба робити в умовах капітального виробництва, до того ж потрібно багато металу, підшипників…Проте я не втрачаю оптимізму, адже людина повноцінно живе, лише поки у неї є мрія!

Ірина КАДЧЕНКО, фото автора