Він – один з найбільш закритих для засобів масової інформації обласних депутатів чинного скликання та водночас входить у п’ятірку найвпливовіших.

Пересічні мешканці регіону надто мало про нього знають, задовольняючись чутками або вигадками. А він навіть не протестує, бо всім, хто мав або має з ним безпосередній контакт, добре відомо, чого він вартий.
Він – голова Національної федерації дзюдо України, а також очільник постійної комісії облради з питань сім’ї, молоді та спорту Михайло Кошляк. Людина, яку навіть за палкого бажання неможливо намалювати в «публічній площині» винятково однотонною -білою або чорною, байдуже, – фарбою…

«Уклін – лише батькам, або на татамі»

Про відверто «смажене», а саме політику та непрості стосунки поміж відомими представниками місцевої еліти відразу домовляємося поки що не говорити – залишаємо для майбутніх зустрічей. Але бажання зрозуміти, який, власне, «багаж» повинен мати той, хто розраховує на успіх, не зникає.

До спорту, спочатку аматорського, потім цілком професійного, малий Михайлик потрапив ще у 4 класі – аби хлопчина був зайнятий чимось корисним, матуся привела його до секції дзюдо. Тренування сподобалися, і за кілька років юнацьке захоплення стало однією з головних справ життя.

Спортивні успіхи приходили паралельно – чемпіонство та «срібло» у студентських першостях республіки, звання майстра спорту тоді ще СРСР…

У службовому приміщенні федерації дзюдо одна зі стін ледь не вся завішана різноманітними дипломами та грамотами, які Михайло, а потім Михайло Анатолійович отримав за час спортивної кар’єри. Та головним з того, що дало йому дзюдо, вважає не титули чи нагороди, а дещо інше:

– Спорт, якщо ставишся до нього серйозно, професійно, не тільки тренує м’язи. Він також з юних років чудово виховує вміння швидко мислити в екстремальних ситуаціях, знаходити вихід з них і в підсумку – прагнення до перемог. Усі ці навички потім стають у пригоді в реальному, «дорослому» житті.

У дзюдо існує ще один нюанс. На відміну від інших двобоїв, тут на початку змагання досі практикують ритуальний уклін супернику. Наприкінці також – незалежно від результату. Ця багаторічна практика виявляється корисною і в багатьох геть не пов’язаних зі спортом галузях життя.

– По-справжньому я звик вклонятися хіба що матері з батьком та на татамі. Але навіть банальне потискання руки, навіть готовність до нього, теж багато значить у взаєминах між людьми – особливо, якщо є суперечності. Потиснув руку, запитав «як справи» – і вірогідність позитивного результату збільшується, – зауважує з власного досвіду Михайло Кошляк.

«Метеор», татуювання та «сухий залишок»

Проте у вітчизняній політиці зловживати поклонами не доводиться – залюбки можуть зжерти. І в політиці, і в бізнесі. Навіть у депутатській діяльності. А за півроку в облраді пану Кошляку вже є що відстоювати – стартував амбітний, але довготерміновий (мінімум 3-4 роки) проект відновлення спортивного палацу «Метеор», який він намагається «просувати» з початку 2021-го.

Поки що знакова колись для регіону будівля знаходиться майже у руїнах. Однак до кінця бюджетного року мають з’явитися гроші на проект, а потім почнеться й безпосередня реконструкція.

– 3,5-мільонна область заслуговує на те, щоб мати такий потужний об’єкт. Більш того, вона і у перспективі цілком здатна заробляти гроші на його подальше утримання. Уявіть собі – Кривий Ріг, Кам’янське, Павлоград, Нікополь, навіть Запоріжжя зможуть до нас їздити, адже попит сьогодні величезний! Та льодова арена, яка існує в обласному центрі, не може прийняти всіх бажаючих -батьки змушені возити дітей тренуватися на 5-ту ранку! Хіба це нормально для малюків та школярів?

Якщо процес рухатиметься суворо за попереднім планом, ще у чинному депутатському скликанні сам
ініціатор разом з усіма зацікавленими дітлахами та дорослими (їх кількість, зважаючи на мультифункціо-нальний потенціал «Метеору», вимірюється десятками тисяч осіб) мають реальний шанс розпочати використання «нової-старої» легенди. Таким чином, традиційне, але дещо риторичне питання щодо «сухого залишку» депутатської роботи, отримає конкретну відповідь.

Та вже зрозуміло, настільки амбітна справа приречена, якщо не буде потужного «двигуна».

Кошляк готовий ним стати. Статус голови профільної комісії зобов’язує. А ще модне татуювання на правій руці – каліграфічними готичними літерами на ній набито «Viam supervadet vadens», що перекласти з латини можна приблизно як «дорогу здолає той, хто йде».

Відповідь для міністра

Взагалі, пан Михайло всіляко наголошує, що він -абсолютно не риторична людина, а цілком конкретна. І з ним навіть варто погодитися. Особливо якщо згадати його загальновідому відповідь одному з попередніх спортивних міністрів, який приїхав «на екскурсію» до рідної школи майбутнього голови федерації, де той у юнацтві здобував ази спортивної майстерності.

Повністю профінансував ледь не повне (як зараз кажуть «з нуля») переобладнання закладу у зовсім не «козирному» районі обласного центру сам Кошляк – там з’явилися нові сучасні тренажери, якісне футбольне поле, навіть внутрішнє оздоблення й система опалення італійського виробництва. За його спогадами, тоді дуже допомогли губернатор Валентин Резніченко та колишній перший заступник голови облради Святослав Олійник.

Столичний чиновник також спробував трішечки «підмазатися» до успіху, тому, оглядаючи школу, другому народженню якої не посприяв ані на копійку, обережно спитав, скільки ж все це коштувало. І отримав голосну, хоча й нібито не дуже політкоректну відповідь: «А тебе воно ї…?» У той час загальновідоме «яка різниця» ще не стало популярним мемом.

До речі, може, й цим пояснюється, що коли бачиш в сесійній залі ставлення до колеги більшості депутатів, завжди хочеться пригадати рядок з відомої одеської пісні: «И все биндюжники вставали, когда в пивную он входил».

Жарт, звичайно. Але з тих, у якому хіба що дещиця жарту.

Спадок і спадщина

Добре, що з новим профільним міністром Вадимом Гутцайтом – колишнім олімпійським чемпіоном з фехтування, у Михайла Кошляка досить давно налагодилося взаєморозуміння. Це відкриває нові можливості для юних спортсменів Дніпропетровщини та розвитку не лише масового, а й професійного спорту у регіоні взагалі. Зокрема, слід сподіватися: ініціативи профільної комісії частіше знаходитимуть підтримку на київських щаблях влади.

До того ж мова йде про перспективи підтримки, у тому числі й фінансової, не тільки сучасного спорту. Скоріше – про майбутнє України як повноцінної держави взагалі, котра впевнена, що по асфальту, який укладають сьогодні за рахунок «великих програм», завтра та післязавтра будуть ходити наші діти та онуки.

Замислюватися про це варто не колись, а просто зараз. І для цього будь-кому з діючих політиків не обов’язково розмірковувати, як їх дії вплинуть на формування «особистого бренду» в соціальних мережах.

Любомир ЛОГОВЕНКО, фото з відкритих джерел