13 грудня вшановуємо апостола Андрія Первозванного, першого проповідника християнства на українських землях

Народився у місті Віф-саїда (Палестина). З юності, віруючи в Бога, став учнем пророка Івана Хрестителя. Першим з апостолів пішов за Ісусом, за що і дістав ім’я Первозванного.

Проповідував Слово Боже у багатьох країнах Європи та Азії. У літописі «Повість врем’яних літ» зазначено, що Андрій побував і на берегах Дніпра. Зійшовши на високі кручі, мовив своїм супутникам: «Бачите ці гори? На них засяє благодать Божа, тут буде велике місто». Благословив місце, де стоїть нинішній Київ.

На його честь будували монастирі, церкви. Онука князя Ярослава Мудрого Анна у другій половині XI ст. заснувала у Києві жіночий монастир святого Андрія, поряд із Десятинною церквою (який 1240 року зруйнований татаро-мон-голами). У XVIII ст. за проектом Б. Растреллі побудовано Андріївську церкву (кам’яну, до того зводили лише дерев’яні).

За сучасної України на Печерську поставлено невеличку церкву на честь апостола. Поруч – 8-метровий пам’ятник Андрію Первоз-ванному.

Хоч Андрій — християнський святий, але народні обряди в цей день мають дохристиянський характер: угадування долі, ритуальне кусання калити, парубоцькі збитки.

Дай, Боже, знати, з ким на рушник ставати

Ворожити дівчата починали ще на Катерину, однак пік ворожіння припадав у ніч з 12 на 13 грудня. І чого вже тоді не робили: вдивлялись у дзеркало, бігли під хату, в якій були діти, і підслуховували під вікнами. Як хтось каже: «Йди!» чи «Біжи!», – то знак на скоре заміжжя. А як почують: «Сядь!» або «Тихо будь», – то ще дівувати.

Та найпопулярніша любовна магія на Андрія -символічна сівба конопель.

Потай, у якомусь закутку двора, дівчина сіяла на зем-
лю конопляне або ж лляне насіння і, зігнувшись, щоб спідницею дістати долу, об-ходжувала те місце – «волочила коноплі», приказуючи:

Андрію, мій великий добродію,
Коноплі ті сію, дай, Боже, знати,
З ким ці коноплі буду брати,
З ким на рушник буду ставати…
Опісля йшла додому й засинала з вірою,
що суджений неодмінно присниться.
Гори ясно, спечи нам калиту красну

Свято називали ще Калитою, бо хлопці кусали калиту – великий круглий солодкий корж з діркою посередині, підвішений до стелі. Хто дострибне до калити, тому й таланитиме в році.

Для тіста брали «непочату воду» — принесену з трьох, семи або дев’яти криниць, або ж настояну на пахучих травах. У тісто додавали мед, родзинки, зверху посипали маком. Пекли так, аби вгризти було трудно – «на сухар». Підпалюючи навхрест розкладені дрова у печі, примовляли: «Гори, вогонь, ясно, спечи нам калиту красну».

Відкусити шматок треба, не беручись руками. Хто не зумів – того мазали сажею. По забаві вечеряли: калиту ділили на всіх порівну.

Парубків не сварили, а ставили могорич

Цього дня парубки бешкетували: їм на Андрія усе пробачається. Жартома лякали дівчат, коли ті верталися з вечорниць. Не до сміху було лише батькам, що не пускали доньок гуляти. Раз на рік, саме на Андрія, парубоцтво мало право помститися: сховати віз, розібрати хлів… Хто недогледів майна, мусив. ставити могорич, аби парубки вернули поцуплене. Інакше вранці доводилося шукати по селу свої ворота та знімати собачі буди з дерева, подекуди разом з переляканим чотирилапим.