Полиці магазинів, забиті однотипним товаром, похмурі обличчя продавчинь, гігантські черги за будь-яким дефіцитним товаром – у таких умовах довгі десятиліття отоварювалися радянські люди. Похід до магазинів у СРСР перетворювався на особливе життя – зі своїми правилами, поняттями та навіть фразеологізмами.

Товар «діставали», його «викидали», черги були «живими», вдома створювалися «загашни-ки» закуплених про запас продуктів. Дефіцит – а ним вважалося все, що завгодно (від копченої ковбаси до меблевих гарнітурів) – отримували «по блату», «з чорного ходу», часом оплачуючи до нього «в нагруз-ку» щось непотрібне. Щоправда, зустрічалися й ідеальні магазини, але тільки у вигляді закритої системи спецрозподільників або валютних відділів.

Торгівля в Радянському Союзі лише у перші роки свого існування ґрунтувалася на ринкових принципах. Вступивши на шлях планової економіки, назавжди стала по суті системою розподілу.

Після громадянської війни керівництво молодої країни вирішило вдатися до допомоги приватників, і не прогадало. Оголошена восени 1921 року нова економічна політика дозволила приватну торгівлю поряд з державною та кооперативною. І вже у 1922-1923 роках частка приватної торгівлі у роздрібному товарообороті досягла 75,3%. Завдяки цьому в короткі терміни вирішили проблему із забезпеченням населення продуктами першої необхідності.

У грудні 1925-го Кремль почав індустріалізацію країни, для чого потрібна була валюта

• купувати високотехнологічне обладнання. Ціни на сировину
• головну статтю радянського експорту – падали. Допомогти міг експорт сільгосппродукції, але селяни не хотіли здавати її державі за низькими цінами. І Кремль пішов шляхом репресій – селян розкуркулювали і масово заганяли в колгоспи. Такі дії відразу ж привели до кризи. З магазинів зникали харчі, за якими вишиковувалися величезні черги з бійками і погромами.

Влада на місцях, щоб приборкати дикий попит, запровадила нормований продаж товарів. З’явилися картки на хліб. Першими їх ввели у 1928-му в Одесі, Києві, Дніпропетровську, Херсоні та Харкові. Тоді
ж через нестачу зерна держава припинила продавати борошно населенню. Почалися спалахи голоду по всьому Союзу, а найбільше – в Україні.

Ситуація в промисловості загострювалася – напівголодні робітники страйкували, що загрожувало зривами планів індустріалізації. У лютому 1929 Політбюро ЦК ВКП (б) затвердив постанову про всесоюзну карткову систему на хліб.

У січні 1931 року ввели картки на основні продукти харчування і непродовольчі товари. При цьому населення (за важливістю для справи індустріалізації) поділили на чотири списки – особливий, перший, другий і третій. У перші два потрапили робітники стратегічних підприємств. У другий і третій – робітники і службовці неіндустріальних міст, заводів і фабрик, які випускали товари масового споживання. Селяни знову залишилися ні з чим.

Нова криза виникла в 1939-му з початком війни проти Польщі, а потім і Фінляндії. У містах, де постачання було краще, збиралися величезні черги з місцевих і приїжджих, з якими намагалися боротися за допомогою міліції.

У липні 1941 року в країні знову вводять карткову систему, яку ліквідували лише наприкінці 1947-го. Але ще довгі роки частину товарів фактично розподіляли. Наприклад, у 1950-х борошно населенню продавали винятково за списками, причому тричі на рік – на Новий рік, Перше травня і на 7 листопада.

Стан справ почав змінюватися на краще в кінці 1950-х. Кремль вирішив зробити ставку на розвиток харчової та легкої промисловості. У підсумку став якісно змінюватися й асортимент у магазинах, де хліб як основу харчування вже витісняли інші продукти.

У серпні 60-го вийшла постанова «Про вдосконалення торгівлі», після якої в країні стали проводити оптові ярмарки, де підприємства демонстрували зразки товарів представникам торгових організацій, а ті, в свою чергу, вирішували, у кого
що купити. Над країною замайорів привид ринкових відносин, проте кардинально ситуацію він не змінив.

Нововведення трохи полегшило ситуацію. Та зовсім не вирішило проблему бракованої продукції, яка в Союзі була всепроникаючою: за планової економіки виробники мали гарантований збут, і якість їх не дуже хвилювала.

Урядові ініціативи не позбавили магазини й іншої особливості – масових «вкидань» товарів. Вони траплялися, як правило, в кінці місяця і були відлунням спроб підприємств виконати місячні, квартальні та річні плани.

Уся ця багаторівнева система розподілу привела до появи суперелітного класу торгівель-ників – директорів і продавців, причому не тільки спеціальних, а й звичайних магазинів, начальників баз, складів, інших постачальників. Вони ставали героями народного фольклору й об’єктом пильної уваги співробітників відділів боротьби з розкраданнями соціалістичної власності. Але в умовах планової системи побороти цю проблему виявилося неможливо.

Однак згубили радянську торгівлю не пройдисвіти і спекулянти, а загальні проблеми держави, яка розпочала афганську війну, зіткнулася з падінням цін на нафту і виявилася нездатною задовольнити потреби населення, пускаючи гроші на оборонку.

Тож з другої половини 1980-х ситуація в торгівлі почала погіршуватися. Походи по магазинах стали все більш марними, оскільки чи не кожен день обіцяв новий дефіцит.

♦ ♦ ♦

Але ні талони, ані інші заходи не вирішили проблему наростання дефіциту. Лише відмова від соціалістичної системи планування і перехід до ринкових відносин наповнив полиці магазинів різноманітними товарами. Проте до радянської торгівлі, яка на десятиліття поставила населення в нескінченну чергу за дефіцитом, це вже не мало жодного стосунку…

О. ЯСНІЙ