22 травня – Миколая Чудотворця, Миколи весняного (літнього).
Вшановуємо його пам’ять 19 грудня, у день смерті, і 22 травня, коли мощі святителя було перенесено з Мири Лікійської до південного італійського міста Барі.

Є легенда: якось святий одягнув світлі ризи та вирушив на поклоніння Богові. Дорогою натрапив на селянина, що марно силкувався вилізти з болота. Не вагаючись кинувся на поміч. І постав перед Небесним Владикою… у брудному вбранні. Та замість гніву почув: «За те, що не кинув напризволяще людину, шануватимуть твою пам’ять двічі на рік». Тож і кажуть: «Два Миколи в нас – один з травою, другий – з зимою».

Чудотворець прожив довгий вік і в сані архієпископа відійшов до Господа десь між 343 та 352 роками, продовжуючи і після смерті допомагати усім, хто йому молився.

Минули роки. В ХІ столітті Візантія переживала важкі часи, втрачаючи у кривавій боротьбі з мусульманськими завойовниками величезні території, а водночас і християнські святині, безжально нищені.

Варвари захопили місто, де був похований Ми-колай. Святитель явився уві сні пресвітеру італійського міста Барі й заповів йому перенести сюди мощі. Була організована морська експедиція. 22 травня 1087 року містяни урочисто зустріли корабель: тримали свічки, співали пісень. З великою шаною прийняли мощі Божого Угодника і поховали у церкві Івана Предтечі. А через три роки перенесли їх до золотої раки новозбу-дованого кам’яного храму на честь святого Миколая.

До нашого церковного календаря свято запроваджене за часів київських митрополита Іоанна ІІ і князя Всеволода (1078-1093 рр.)

Святий є покровителем худоби, землеробів, мореплавців.

Неодмінно цього дня гнали коней на першу пашу: «Прийшов Миколай – коні випасай». «Юрій пасе корови, а Микола – коні».

З такої нагоди на майдані, посеред села, священик кропив тварин свяченою водою. Полями їздили вершники — «щоб нечиста сила коні не мучила».

А ще Микола весняний вважався чоловічим святом: був звичай вперше лишатися хлопцям на пасовищі цілу ніч біля своїх улюбленців.

Козаки перед морською мандрівкою випивали прощальний келих меду, зав’язували в сорочку жменьку землі: як доведеться вмирати на чужині, то з рідною землею. Й молилися Богородиці та Миколаєві Угоднику, аби оберігали.

Чорноморці вірили: їх супроводять «Микола морський, що керує кораблями, і Микола мокрий — володар водних виднокраїв». Обидва завжди незримо присутні поміж моряками. Як налітає буря, в разі небезпеки потонути, моляться про спасіння саме до Миколи Чудотворця.

Чимало прикмет пов’язано з водою: «Миколин дощ зайвий не буває: про врожай дбає, хліба підіймає», «На Миколи дощовито – влітку буде гарне жито», «Велика милість Божа, як на Миколин день дощик поллє».

Хоч і казали, що з літнього Миколи «тепло на землю спустилося», батьки забороняли дітям купатися: «з чоловіка верба виросте», тобто можна застудитися й вмерти, і на могилі поставлять вербовий хрест. Та як дуже хотілося пірнути, слід було мати натільний хрестик і примовляти: «Христос купався, води не боявся, і я купатимусь, води не боятимусь!»

Квакають жаби на Миколи – чекай доброго врожаю вівса, розцвіла вільха – пора сіяти гречку.

І ще, мабуть, найголовніше – цього дня не можна відмовляти нікому, хто просить допомоги.

Тетяна МАЛИШЕНКО