У продажу землі сільськогосподарського призначення, ринок якої схвалила Верховна Рада тиждень тому, заступник голови комісії з питань агропромислового комплексу та соціального розвитку села Дніпропетровської обласної ради Гошгар Мухтаров великої небезпеки для держави не вбачає. Але, на його думку, парламентарі мають неодмінно потурбуватися про механізми, які забезпечать шляхи розбудови українського села, а не стануть  гальмом на шляху його розвитку, або – принаймні -виживання…

Купувати землю він буде, податки сплачуватиме, проте допомогу сільським закладам освіти та культури припиняти не збирається

Обробляти землю у Ца-ричанському та Магдалинів-ському районах Гошгар Мухтаров з братами почали вже дуже давно. Починали досить скромно, але завжди прагнули до розвитку, до вдосконалення. За цей час з’явилася нова, сучасна техніка та кількість пайовиків з кількох десятків зросла ледь не до тисячі осіб.

Але незмінним весь цей час залишається одне — повага до українського народу. І вона деяким чином переходить (вчені б сказали — «екстраполюється») на ті умови, в яких живуть односельці Мухтарова.

Гошгар Мухтаров був одним з ініціаторів звернення до Президента, Кабміну й Верховної Ради з пропозицією подовжити мораторій на продаж сільськогосподарської землі. Але на жовтневій сесії облради документ не отримав депутатської підтримки.

Ну хто, скажіть, примушує його постійно вкладати гроші у поточні (та й капітальні) ремонти дитсадка або школи, фі-

нансувати потреби клубу або витрачати майже мільйон на будівництво церкви у Пре-ображенці? Невже хочеться витрачати свої, не обмежуючись бюджетними — тими, що виділяють депутатам на вирішення проблем округу?

Виявляється — не вдається. Бо йому обов’язково потрібен кінцевий результат, а не тільки процес. Сміюся: «Здається, по батькові накладає неабиякий відбиток, як у казці. На жаль, тільки чарівної лампи бракує. Проте податки сплачуєте, на паї даєте дай Бог кожному… Навіщо тоді додаткове навантаження? До чого зайві витрати?»

Мухтаров серйознішає. «Ви, напевне, чули про таке поняття як соціальна відповідальність? Звучить це красиво, але не завжди підтверджується на практиці. На превеликий жаль. Тому ніколи не відмовляюсь допомогти, якщо мова йде про реальні потреби тих, хто мешкає поруч…»

Мова може йти про будь-що. Вікна у дитсадку, пальне для шкільного автобуса, продуктову допомогу АТОвцям -Мухтаров намагається нікому не відмовляти.

Можливо, коріння такого ставлення до людей, які поруч, варто шукати у далекому минулому. Колись «Зоря» писала, як осіли Мухтарови на землі Приорілля. Багатьох розчулила та давня історія про напів-зруйновану хату, і особливо — про відро картоплі, принесене бабусею-сусідкою напівголодним біженцям, які рятувалися тут від братовбивчої війни на Кавказі. Давно вже нема тієї старої, а пам’ять та вдячність і досі лишилися…

«Доки я живий та працюю —    буде саме так», — каже Мухтаров. Але побоюється, що на заваді може стати. впровадження ринку землі. Якщо парламентарі не означать сувору заборону на купівлю вітчизняних чорноземів іноземцями. Хіба ті турбуватимуться про соціальну інфраструктуру українського села, про прядівську школу або преображенський дитсадок? Наврядчи.

У цьому й прихована значна небезпека, яка за кілька років може перетворитися на велике соціально-економічне лихо. Хоча Гошгар Мухтаров упевнений, що у вітчизняних законодавців вистачить державницької мудрості, аби до такого не дійшло. Як вистачило передбачити норму про першочерговий викуп землі діючими орендаторами.

Працівники місцевої соціально-гуманітарної галузі завжди можуть розраховувати на вчасну депутатську допомогу. Тому вдячні Гошгару Мухтарову й не забули привітати його з професійним святом, подарувавши духмяний та смачний коровай.

«Вона має зберегтися й не «загубитися випадково» у наступних читаннях, бо відкриває можливість інвестувати в землю, а не лише її виснажувати, — розмірковує депутат.

—    Сільгосппідприємці зможуть упевнено займатися обладнанням систем зрошення на полях, а це вже принципово інші, вищі врожаї. Сьогодні ми отримуємо 50-60 центнерів кукурудзи з гектара. З’явится сучасне зрошення — зберемо й 130…»

Виявляється, ніякої «лампи Алладіна» для цього не потрібно — суцільна агротехніка ХХІ століття.