Приблизно двічі на рік учнів звичайної сільської школи, в якій я навчався, направляли до місцевої лікарні, і дітей відповідної вікової категорії організовано вакцинували. Щоправда, слова «вакцинація» тоді ніхто не згадував і називали цю процедуру просто «прививкою». Вакциновані діти не завжди цікавилися походженням препаратів та навіть тим, «від чого колють». Думаю, наприкінці 1980-х так відбувалося у переважній більшості радянських шкіл.

Лише ставши батьком, я почав замислюватись над тим, чи потрібне щеплення дітям, походженням вакцини, кваліфікацією «вак-цинаторів» і т. ін. У такі моменти мимоволі виникало питання – як же було тоді, у пізньому «совку», коли про вакцинацію дітей батьки іноді дізнавалися постфактум. І не вчиняли жодних скандалів, не вимагали документів щодо сертифікації медикаменту та не забороняли медикам торкатися своїх чад.

Навряд чи наші батьки залишалися байдужими до здоров’я дітей або були безвідповідальними. Інакше як повною довірою до держави, її системи охорони здоров’я таке пояснити важко. Та й не пам’ятаю я випадків невдалого щеплення, його клінічних наслідків чи летальності.

Інша справа – 2021 рік. Як виявляється, відсутність чи гострий дефіцит вакцини в Україні – не найскладніша проблема. Найбільша біда для держави в тому, що навіть за її наявності люди не хочуть вакцинуватися.

Рік тому в ці дні вулиці міст і сіл здавалися спустошеними – в країні запровадився карантин. Хворих на COVID тоді мало хто зустрічав особисто і тимчасове сидіння вдома багато кого тішило. Принаймні було в цьому щось нове й незвичне. Поліцейські стежили за дотриманням карантинних обмежень, а населення проїдало скромні заощадження.

Сьогодні кількість хворих обліковується сотнями тисяч, померлих від коронавірусу – десятками тисяч. Проте вулиці міст – жваві й гомінкі, ресторани і магазини працюють, поліцейські не надто суворі, а люди – проти обмежень, бо заощадження давно витрачені.

Десь посередині минулої осені очільник МОЗ Степанов, а трохи згодом і Президент Зеленський переможно повідомляли нам радісну новину: нібито українські вчені розробили та випробували вітчизняну вакцину і ось-ось розпочнеться її масове виробництво. Нині ж глава держави не менш переможно розповідає про «укладені контракти», «досягнуті домовленості», «отримані запевнення» про поставки невеликих партій вакцини найрізноманітнішого походження з різних держав.

Від запровадження першого карантину до сьогодні влада насолоджувалася безтурботним життям: «великим будівництвом», проведенням місцевих виборів, відпочивала у Буко-велі, розважала людей «сенсаціями» від РНБО, чекала дзвінка Байдена. Словом, займалася чим завгодно, окрім підготовки до опору справжній епідемії. Так звідки візьметься довіра до її закликів вакцинуватися?!

Цифри офіційної ковідної статистики бентежать усіх. її динаміка загрозлива і драматична. Розповіді знайомих медиків, дзвінки друзів з інших регіонів, плітки і перебільшення, враження тих, хто вижив після кисневих масок і реанімації, стають дедалі жахливішими.

Але все це «лірика», тому наявний стан справ вже просто змушує перейти до іншої мови. Злочинна бездіяльність – саме так характерну поведінку кваліфікує українське законодавство. Як Україна стала лідером у Європі за кількістю хворих, б’є антирекорди число померлих від коронавірусу, а у висновках патологоанатомів домінує формулювання «причина смерті -COVID-19», відповідними словами записано в Кримінальному кодексі.

Володимир ПІСОЦЬКИЙ