НЕВИВЧЕНІ УРОКИ

1 месяц ago Zorya Комментарии к записи НЕВИВЧЕНІ УРОКИ отключены

«До сплати – сто вісімдесят чотири гривні зі знижкою», – підкреслено українською повідомила мені касир Альона на автомийці, де я вже років п’ятнадцять поспіль мию автомобіль. На моє питання «Что случилось, почему поменялся язьік общения?» (всі ці роки Альона і її колеги спілкувалися зі мною російською) – звичною для неї мовою пояснила, що від суботи вони зобов’язані спілкуватися з клієнтами українською. Так я переконався, що зміни в мовному законодавстві «запрацювали» і в Дніпрі.

Нові положення Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» набрали чинності 16 січня.

Вони зобов’язують перейти на українську касирів у магазинах, продавців-консуль-тантів, офіціантів, тренерів, перукарів, репетиторів – словом усіх, хто отримує гроші, обслуговуючи клієнтів. Механіка спілкування така: будь-яке звернення до споживача послуг має бути українською. Лише на прохання клієнта можна (але не обов’язково) перейти на іншу мову.

Норми Закону починають діяти поетапно. Скажімо, наука перейшла на українську ще в 2020-му, а театральну сферу зобов’язують перейти на державну мову з 16 липня 2021-го. Карати тих, хто належним чином не виконує мовне законодавство, стануть з 16 липня наступного року – шляхом притягнення до адміністративної відповідальності. За це передбачені штрафи для безпосередніх порушників або їхніх роботодавців.

Думаю, не варто надто драматизувати ситуацію довкола ретельності виконання новел законодавства. Відомий росіянин Салтиков-Щедрін колись написав: «Строгость российских законов смягчается необязательностью их вьіполнения». Для нашого суспільства це висловлювання також ще довго буде актуальним…

Інша справа, що тридцять років тому, розпрощавшись з СРСР, ми не дуже далеко відійшли від нього ментально. Проте швидко забули, що Країна Рад і розпалася через патологічне бажання все контролювати, керувати всіма процесами, проникати в ті сфери, які остаточно скорочували «особистий простір» людини. Нинішні ж намагання влади лімітувати, квотувати, обмежувати, регламентувати – ні до чого доброго не призведуть. Все нав’язане, як показує історія, погано приживається.

Що вже казати про те, що наша країна тим і приваблива, що ми поки що маємо мультиетнічне багатонаціональне різномовне суспільство. І намагання створити єдине культурне середовище – приречене. Ба більше, воно позбавляє різно-барв’я і самобутності, тим самим роблячи його нудним, сірим і нецікавим. Спроба в останні роки натягнути регіональне бачення процесів на всю країну виглядає дедалі комічнішою, штучною й безперспективною. А головне – методи: ряджені в національні кольори, але з добрячим запахом «совка».

На початку XIX століття в Західній Африці з’явилася країна – Ліберія. її перезаснували чорні американські переселенці, нащадки колишніх вихідців з цих територій. Прибувши на «історичну батьківщину» і позиціонуючи себе мало не корінними американцями, вони проголосили цю територію «країною вільних людей», затвердили прогресивну Конституцію і почали «піднімати країну» за американськими демократичними лекалами. А трохи згодом з’ясувалося, що Ліберія «розвивається» як класична рабовласницька країна. Боротися з національними традиціями та історичною пам’яттю виявилося безперспективним заняттям. Навіть у Ліберії.

Володимир ПІСОЦЬКИЙ

Поделиться: