Багато людей вірять у магію чисел і свідомо обирають для важливих подій – весілля, покупки квартири або подорожі – «щасливу дату», сподіваючись, що це принесе їм удачу. Але для наших сьогоднішніх героїв – криворіжців Людмили та Віктора Кадченків, нумерологом стала сама доля. Адже у подружжя, яке разом уже 47 років, повністю збігаються дати народження: день, місяць і рік!

Жили поруч, а познайомилися в Карпатах

– Наше з чоловіком знайомство цілком можна описати фразою «Від долі не втечеш», – з посмішкою розповідає Людмила Петрівна. – Хоча ми з ним одночасно вступили до Дніпропетровського державного університету, жили в сусідніх гуртожитках із загальним двором, ходили на один спортмайданчик і в одну їдальню, але познайомилися лише на другому курсі… в Карпатах, випадково потрапивши в одну туристичну групу.

Віктор зізнається, що звернув увагу на струнку дівчину в кокетливій білій шапочці перш за все тому, що вона – єдина з усіх дівчат-студенток – вміла кататися на гірських лижах і сміливо спускалася із засніжених схилів нарівні з хлопцями. Вже потім він розгледів, що Люда ще й дуже симпатична, товариська й весела. Водночас дівчина відзначила, що її новий знайомий добре грає на гітарі й майже завжди виграє «в міста», але сприйняла його спочатку як друга, тому що Вітя був ровесником, а їй подобалися старші залицяльники.

Канікули в Карпатах пролетіли швидко, й студентська компанія, яка приїхала до Львова поїздом, до Дніпропетровська вирішила повертатися… на літаку (так-так, тоді студенти могли собі це дозволити!). Стоячи в черзі за авіаквитками, Людми ла жартома взяла з рук Віктора його паспорт: «Дай гляну, чи немає там штампа про шлюб!»

– Відкриваю його документ і не можу зрозуміти, чому в ньому моя дата народження – 12 жовтня 1952 року?! – згадує Людмила Петрівна. – Так ми з’ясували, що у нас збігається не тільки рік народження, а й місяць і день. Звичайно, це відкриття нас вразило…

Весілля за розкладом

Повернувшись до Дніпропетровська, молоді люди незабаром почали зустрічатися. Віктор, на перший погляд досить сором’язливий та стриманий, швидко відтіснив в сторону інших шанувальників Люди, безроздільно заволодівши її увагою.

– Разом нам було весело й цікаво, та я відразу сказала, що заміж раніше п’ятого курсу не вийду: обіцяла мамі скінчити навчання на відмінно, не розмінюючись на дрібниці, – розповідає жінка. – Оскільки ми зустрічалися всього кілька місяців, Вітя багато років по тому зізнався, що був розмовою про одруження трохи збентежений, але… через два з половиною роки зробив мені пропозицію.

Міркували, на яку дату планувати весілля, й тут їх осінило: звичайно, 12 жовтня! Але, коли за місяць до омріяного терміну вони прийшли до РАГСу подавати заяву, їх немов холодною водою облили: «Це студентський район, багато весіль, і всі дати розписані на квартал вперед».

– Ми пояснили співробітниці РАГСу, в чому справа й чому нам потрібен саме цей день, – згадує Віктор Іванович. – Спочатку сувора жіночка нам не повірила й зажадала паспорти. Але, зазирнувши в наші документи, округлила очі й лише запитала: «То на який час записати?».

Так, 12 жовтня 1974-го, в свій подвійний день народження, Віктор і Людмила стали чоловіком та дружиною, зробивши це число щасливим для себе вже тричі. До речі, на їхньому весіллі, де гуляли дві студентські групи: нареченого – з фізтеху, й нареченої – з філфаку, між собою познайомилася ще одна пара, яка через рік теж побралася.

«Ми різні, але разом!»

Звичайно, за 47 років подружнього життя Віктору й Людмилі, як і всім парам з таким солідним «стажем», довелося пережити чимало труднощів і випробувань. Почнемо з того, що, коли в родині народився довгоочікуваний первісток – донечка Іринка, Віктора призвали на строкову службу в армію (після закінчення військової кафедри вишу він був офіцером запасу). Тому за два роки бачив дитину всього кілька разів і, повернувшись нарешті додому, був вражений тим, що донька вже розмовляє й зустрічає його словами: «Тато, де ти так довго був?!».

Молодій сім’ї «не світила» квартира від держави, тож вони зважилися на кооператив, й 15 років жили в режимі жорсткої економії, виплачуючи за житло з невеликих зарплат викладача й інженера. А чого варті були 90-ті з їх економічною кризою та неможливістю купити товари першої необхідності: нормальні продукти, одяг, взуття?! Тим часом, у сім’ї Кадченків було вже двоє дітей шкільного віку: жовтень 1984 року підтвердив титул найщасливішого місяця для подружжя, подарувавши їм сина Ігоря. Крім того, знову ж таки в жовтні, але 1992-го, Людмила захистила дисертацію, ставши кандидатом педагогічних наук.

– Проте всі труднощі з часом стираються з пам’яті, особливо коли є надійний тил і взаєморозуміння, – констатує Людмила Кадченко. – Хоча, мабуть, наш секрет вдалого сімейного життя не можна назвати універсальним. Справа в тому, що, незважаючи на спільні дати народження, ми з чоловіком – майже повні протилежності за характером, смаками й уподобаннями. Віктор – технар, я – гуманітарій, він – мовчазний, я – люблю поговорити, чоловік – фанат рибалки, а мені подобаються світські заходи – походи до театру, на виставку, в кафе. Але при цьому ми розуміємо та поважаємо інтереси одне одного, у нас в родині головні цінності – це довіра та свобода вибору, так само виховали й наших дітей. Крім того, в критичних ситуаціях ми завжди знаємо, що можемо покластися одне на одного – і це найважливіше!

Можна лише по-доброму позаздрити подружжю. Та ще додати, що три роки тому жовтень вкотре став для Кадченків щасливим – 28 жовтня 2019-го народився їхній онук Богдан.

Ірина ЛЕБЕДИНЕЦЬ