У перший день нового навчального року є нагода згадати досить тернистий шлях, який долали здобувачі знань за часів колишньої Країни Рад. Або зупинялися на півшляху через матеріальну скруту та неспроможність родин сплатити за навчання, що передбачала система освіти тих «ощасливлених материнською турботою рідної держави» часів.

Усупереч поширеним уявленням, безплатна освіта в СРСР існувала далеко не завжди, і більшості громадян здобути середню освіту чи престижну вузівську спеціальність було просто не по кишені. А ще радянська влада не дотримувалася задекларованого в Конституції принципу рівності народів, відверто надаючи одним націям привілеї за рахунок інших.

2 жовтня 1940 року Рада Народних Комісарів СРСР прийняла постанову № 638, згідно з якою вводилася плата за навчання в старших класах шкіл, а також у вищих навчальних закладах. Розмір плати різнився від регіону до регіону. Проте у середньому в провінції батьки школярів мали віддавати близько 150 рублів на рік, що дорівнювало половині середньої місячної зарплати радянського трудівника.

Навчання у вищих навчальних закладах у більшості міст коштувало 300 рублів щорічно (у столицях – 400 рублів). Судячи з розцінок, особливо широкі можливості відкривав, наприклад, диплом художнього, музичного або театрального вузу: за нього батькам студентів доводилося віддавати аж 500 рублів на рік.

Спочатку за навчання представники усіх народів Країни Рад платили однаково. Пізніше сталінський уряд зробив виняток для уродженців Кавказу та Середньої Азії. У 1943 році з’явилося кілька постанов РНК, які звільнили від плати за навчання у старших класах шкіл і вузах уродженців ще кількох національних республік СРСР. Можливість навчатися безплатно отримали вірмени, азербайджанці, казахи, узбеки, таджики, киргизи, туркмени, бухарські євреї і деякі інші меншини. На Північному Кавказі «винятковими» чомусь виявилися балкарці та кабардинці.
Такими «привілеями» керівництво країни відкрито порушувало Основний закон Союзу РСР, який забороняв «встановлення прямих або непрямих переваг громадян залежно від їх расової і національної приналежності». Але тоталітарному режиму все сходило з рук…

Заради справедливості варто відзначити, що пільги надавалися не тільки за національною ознакою. Від плати за навчання звільнялися вихованці дитбудинків, а також діти інвалідів та пенсіонерів.

І наслідки не забарилися. Після 1940 року найменше шансів здобути гідну освіту виявилося у дітей колгоспників, які становили найбільший за чисельністю прошарок населення. Тому не варто дивуватися, коли бабусі й дідусі, які народилися в 1930-х і 1940-х роках, розповідають, що закінчили всього лише 7 класів. І справа не в тому, що вони не
хотіли вчитися або не мали здібностей – насправді бракувало матеріальних можливостей продовжити навчання. Колгоспники працювали за трудодні, а замість грошей часто отримували у вигляді зарплати натуральну продукцію. Тому у них просто не було коштів для того, аби відправити дитину до ВНЗ, та навіть дати середню освіту.

Отримавши свідоцтва за семирічку, діти селян рвалися в школи фабрично-заводського навчання і прагнули скоріше почати працювати, щоб мати платню грошима та якось допомогти родинам з їхніми трудоднями. Згодом багато з таких заповнювали прогалини в освіті, відвідуючи вечірні школи.

Завдяки жорсткій політиці радянська влада домоглася скорочення кількості осіб із середньою та вищою освітою.

З одного боку, неосвіченими і малокваліфікованими людьми було куди простіше управляти. З другого – зодчим світлого майбуття, яке весь час маячило на вічно недосяжному горизонті, не залишалося нічого іншого, як боротися за високі врожаї та надої, або вкладати сили в подальший розвиток індустріалізації.

Така система освіти з деякими несуттєвими змінами зберігалася в країні до 1956 року, коли керівництво вирішило
повністю скасувати плату за навчання. Втім, для південних республік ще довго зберігалися пільги у вигляді права вступу до вузів поза конкурсом.

♦ ♦ ♦

Покоління повоєнних років, яким не вдалося здобути гідної освіти і натомість віддати кращі роки життя важкій праці в промисловості та сільському господарстві, прагнули, щоб хоча б їхні діти і внуки обов’язково отримали вузівські дипломи. У цьому вочевидь криються витоки багатьох, м’яко кажучи, негараздів з вищою освітою у сучасній Україні (в решти пострадянських республік ситуація не краща). Держава потерпає від «перевиробництва», приміром тих же юристів і менеджерів. А величезна кількість дипломованих фахівців змушена трудитися не за здобутими у ВУЗі чи коледжі спеціальностями.

О. ЯСНІЙ