У жовтні 1956 року Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ «Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом», що змінив спосіб життя багатьох радянських ромів. Обіцяючи працевлаштувати та забезпечити житлом, влада підштовхувала їх до осілості та «суспільно-корисної праці». Незгодним погрожували виселенням у віддалені місцевості країни на виправно-трудові роботи.

Спроби покінчити з кочівництвом циган здійснювалися радянською владою ще з перших її кроків. Зокрема, у 1926 році Центральний Виконавчий Комітет та Рада Народних Комісарів зобов’язали республіканські органи влади першочергово наділити землею тих, хто бажав перейти до осілого способу життя.

Державне сприяння дозволило їм створити власну писемність на основі кирилиці, видавати рідною мовою журнали, утворити культурні осередки та мистецькі колективи, що заохотило частину ромів до осілого життя. У 1936 році президія ЦВК передбачила низку заходів щодо подальшого залучення циган у промислове виробництво, сільське господарство та покращення їх соціально-побутового обслуговування. Разом з іншими цигани зазнали сталінських репресій у 1930-х і були серед «спецконтингенту», який спільно з кримськими татарами та іншими народами підлягав депортації з Криму в 1944 році.

Станом на 1 січня 1953 року в Радянському Союзі проживало 87206 ромів, з яких 38% вели кочовий спосіб життя (в Україні у цей час постійно проживали 20304 роми, які були зайняті в сільському господарстві та промисловості, ще 8525 осіб кочували). Довідки цього періоду про становище «циганського населення» констатували низький рівень його залучення до «суспільно-корисної праці» – з-поміж 49886 дорослих лише 6273 були працевлаштовані.

Як доповідали 4 листопада 1954 р. у ЦК КПРС Генеральний прокурор Роман Руденко, міністр внутрішніх справ СРСР Сергій Круглов і міністр державної безпеки СРСР Іван Сєров, попри державні заходи з покращення становища циган, більшість із них не займаються чесною працею, а засоби для існування добувають жебруванням, ворожінням, крадіжками; іноді цигани скоюють розбійні пограбування і вбивства громадян. Зокрема, за неповними даними, у 1951 році за кримінальні злочини було арештовано понад 1000, у 1952-у – 1368, у 1953-у – 1167 ромів.

5 жовтня 1956 року Президія ВР СРСР ухвалила Указ «Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом». Указ забороняв їм займатися бродяжництвом і «пропонував перейти до осілого способу життя. Завдання забезпечення їх постійним місцем проживання та поліпшення культурно-побутового обслуговування покладалося на республіканські уряди. Тим же, хто б «злісно» ухилявся від суспільно-корисної праці та займався «бродяжництвом», загрожувало заслання на термін до 5 років виправно-трудових робіт.

Цікаво
Цигани – етнічна спільнота індійської групи індоєвропейської мовної сім’ї, перші згадки про яких на українських землях сягають початку XV ст.
На І Всесвітньому конгресі циган у Лондоні в 1971 р. самоназву «рома» оголосили їхнім етнонімом і рекомендували ООН для використання в офіційних документах.

Того ж дня Рада міністрів СРСР ухвалила однойменну постанову, що встановлювала тримісячний строк для розселення ромів на постійне проживання та їх соціально-побутове облаштування, дозволяла видавати їм грошові позики для будівництва житла, а органи міліції зобов’язувала провести паспортизацію ромів та забезпечити їхню прописку. Указ став одним з кроків до суцільного подолання неофіційних тіньових економічних практик, запровадженого у 1961 році.

Серйозним важелем припинення кочівництва ромів була паспортизація. Всі дорослі особи отримали
паспорти, що у поєднанні з інститутом прописки суттєво обмежило свободу пересування.

Однак втілення указу давалось непросто. Некваліфі-ковану робочу силу радянська економіка потребувала і знайти робоче місце було неважко – ромів працевла-штували в сільському господарстві та промисловості, проте вони, як правило, там надовго не затримувалися.

Найбільшою перешкодою став об’єктивний дефіцит житла у країні. Побутових проблем додавали суспільні стереотипи та упередження щодо циган, то ж сільське і районне керівництво навіть йшло на порушення законів, аби позбутися їхнього сусідства.
І все ж місцевим органам влади довелося добре попрацювати, щоб розселити циган по селищах на околицях міст, працевлаштувати. Чоловіки пішли працювати на найближчі дрібні підприємства і в колгоспи ковалями, мідниками, жерстяниками, на ремонт найпростішого інвентарю. Жінки, як і раніше, ворожили і займалися перепродажем товарів.

Зрештою, перебуваючи під такою пильною увагою держави, багатьом ромам доводилося приховувати свою національність, ламати усталений спосіб життя та інтегруватися в радянський соціум. Перевірка виконання указу в 1957 році засвідчила притягнення до кримінальної відповідальності 317 ромів, у тому числі в Україні – лише 80. Надалі кількість засуджених зменшувалася.

Довідка Паспортного відділу МВС СРСР від 15 лютого 1959 року констатувала працевлаштування понад 25 тисяч ромів та суттєве зменшення їхніх міграцій, а також містила пропозицію скасувати указ 1957 року як такий, що виконав своє призначення і може нашкодити позитивному образу СРСР.

Зрештою, 27 лютого 1962-го покарання ромів «за бродяжництво» та «ухиляння від суспільно-корисної праці» скасували. Етнічна персоналізація покарання вже була необов’язковою, адже запрацювали республіканські укази про боротьбу з неробами.

О. ЯСНІЙ