Для родини Валерії та Владислава П’ятибрат із Дніпра ним стала… фронтова солдатська ложка

Наші близькі, які пішли у засвіти, живуть у переданих нащадкам чеснотах і вірності, палкій любові до життя. А ще у спогадах.
І, певно, немає кращого способу, окрім них, зберегти в душі найтепліші та щемкі миті спілкування з рідними. Тож кожен спогад хочеться перетворити на вічні вузлики на пам’ять…

– Нам й справді є про кого пам’ятати та дякувати прихильній до нас долі. І родинному щастю багато в чому ми завдячуємо оберегу, – розповідає Валерія. – А почалося все під час нашого весілля. Першим, як і зазвичай, привітав найшановніший гість застілля – мій дідусь по материнській лінії Іван Степанович. Він був небагатослівним: – Любі мої молодята, передаю вам у спадок найціннішу у моєму житті річ… Вона не із золота чи срібла. І не приваблива на вигляд, бо покалічена війною. Це моя фронтова супутниця і вірна подруга… Здається, звичайна ложка. Та вдячний їй за врятоване життя. Бо саме ложка, яку носив у лівій нагрудній кишені шинелі, зупинила фашистську кулю за кілька сантиметрів від серця… Хай береже вона й ваше родинне щастя та долю від всякої напасті!

А життя подружжя й справді вдалося. Обидва мають улюблену роботу. Син Данило закінчив Дніпропетровський аграрний університет, донька Єсенія радує успіхами в школі, підростає внучка Валерія.

– Дідусь завжди був скупий на слова, коли мова заходила про війну, – згадує Валерія. – Казав лише, що вона страшна й безглузда, навіщо її, кляту, згадувати…

Він ніколи не вихвалявся своїм фронтовим минулим, а на питання про участь у війні буденно відповідав: «Воював, як і всі…». Як усі, та не однаково. Був відзначений медалями «За відвагу», «За взяття Будапешта», «За взяття Відня», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

Нещодавно в електронному архіві Данило віднайшов нагородний лист на дідусеву медаль «За відвагу». І в зовсім іншому вимірі постала перед нащадками найрідніша людина. Ось ті скупі рядки: «Перебуваючи у боях з німецько-фашистськими загарбниками, тов. Верясов показав себе сміливим, стійким і дисциплінованим бійцем. Так, у боях на території Австрії у районах Шварцензел, Форбак, Санкт-Пельтен проявив себе зразком товаришам по зброї у сміливості та мужності. При відбитті ворожих атак на території Угорщини тов. Верясов відзначився у районі села Корчма».

А ще із дідусевих документів, які свято зберігаються в родині, близькі знають, що захищати Батьківщину він пішов шістнадцятирічним – умовив у сільраді виправити метричну довідку. Не міг дочекатися повноліття.

Після призову Іван Верясов навчався на курсах підготовки танкістів у щойно визволеному Харкові. В екіпажах Т-34 пройшов фронтовими дорогами України, Польщі, Австрії, Угорщини. А перше бойове хрещення отримав визволяючи Дніпропетровщину, при форсуванні Дніпра. І гадки тоді не мав, що після війни Україна стане його другою батьківщиною (родом Іван Степанович з берегів Волги). Горів у підбитому танку. Все післявоєнне життя носив у тілі осколок, який не наважувалися видалити найдосвідченіші хірурги.
По війні ще на сім довгих років продовжив військову службу, бо був тоді такий порядок: демобілізовували спочатку літніх фронтовиків, а молодим воїнам-перемож-цям випало навчати та передавати свій досвід армійському поповненню. Адже країні й надалі була потрібна міцна армія – колишні союзники стали перетворюватися на ворогів.

Під час служби на Україні і зустрів свою кохану – красуню Меланку. Рішення перебратися на Дніпропетровщину, звідки родом була дружина, було прийнято без вагань.

Аж до виходу на заслужений відпочинок Іван Степанович Верясов сумлінно трудився зварювальником на Дніпропетровському машинобудівному заводі. До фронтових нагород додалися й трудові відзнаки.

Він прожив і справді велике та гідне пошани життя, ніколи не ховаючись за спини товаришів як на фронті, так і в мирний час. Разом із Меланкою Іларіонівною виростили і вивели у світ двох доньок, Ларису та Галину, раділи трьом внучкам і п’ятьом правнукам.

Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ