Житло в СРСР, нехай і після довгого очікування, давали безплатно. Дачу, добиратися до якої доводилося у переповнених електричках, мати хотіли не всі.
А ось автомобіль, за відсутності «пробок» на дорогах і за «смішної» ціни на бензин, був справжнім символом свободи переміщення і заможного життя.

Існувало кілька способів придбати машину, але жоден з них не назвеш || і легким. ВДн

Перша МОЖЛИВІСТЬ -стати героєм, не більше і не менше. Вченим світового рівня, прославленим здіЯркЯвМ полярним дослідникам і йМДкЯКЗИ підкорювачам космосу як І заохочення надавалося І право придбати особистий автомобіль позачергово та за пільговою ціною (а в окремих випадках навіть отримати у подарунок від держави).

Другий шлях обзавестися «залізним конем» – виграти його в лотерею. Звучить фантастично, але шанс все ж був.

Третій варіант – зайняти чергу і збирати гроші. Накопичувати доводилося довго: навіть «горбатий» «Запорожець» коштував 1,6 тисячі рублів (це 12 окладів інженера!), «Москвич-412» – вже 4,5 тисячі рублів (за цінами 1970-х років). У 1980-х роках «Жигулі» коштували близько 10 тисяч, а «Волга ГАЗ-24» – 14,5 тисячі.

Ще можна було поїхати працювати на «ударну комсомольську будову» БАМ і через три роки заробити «чек» на авто. Але перспектива терпіти 40-градусні морози влаштовувала не всіх.

У черзі за автомобілем, як і за житлом, можна було стояти роками. Але якщо для вирішення квартирного питання трудящий, півжиття проживши у гуртожитку або бараку, теоретично міг зайти у профком і грюкнути кулаком по столу, то з приводу придбання машини звертатися до чиновників не було сенсу. Автомобіль – це вже розкіш.

Бажаєте машину – готуйте довідки про доходи і чекайте: вас викличуть. Довідки були необхідні, оскільки пильні органи у будь-який момент могли поцікавитися, звідки у продавця зі сторублевою зарплатою гроші на покупку «Волги»? Коли ж підходила черга, поштою приходила заповітна листівка-запрошення. Тоді з грошима і документами доводилося їхати до автомагазину для оформлення покупки.

Не обходилося без додаткових витрат. Наприклад, запропонований автомобіль мав колір «дитячої несподіванки», а вам хотілося «кави з молоком». Сто рублів «на лапу» обслуговуючому персоналу – і той, хто запізнився або поскупився, позбавлявся жаданої «кави з молоком». Причину заміни обділеному громадянину навіть не пояснювали. Вистачало стандартної фрази на кшталт: «Беріть що дають, а то і цього не буде».

Ну, і останній спосіб – купити старе авто в комісійному магазині. Однак і тут були свої нюанси. Якщо сьогодні нова машина, що виїхала за ворота автоцен-тру, моментально втрачає майже третину своєї вартості, то десь років 40 тому – навпаки. Куплений у магазині автомобіль при перепродажі піднімався у ціні в 1,5-2 рази. А то й вище -залежно від моделі та комплектації.

Наявність автомобіля давала радянській людині високий статус. А володар авто закордонного виробництва ставав в очах оточуючих просто «небожителем». Але купити нову іномарку рядовому громадянину було неможливо через надзвичайно високі митні збори. Та й у «не рядових» теж виникали труднощі.

Наприклад, легендарна виконавиця російських пісень Людмила Зикіна попрохала якось у міністра культури Катерини Фурцевої (до речі, близької подруги) дозволу купити новенький «Пежо». Фурцева відмовила, заявивши, що радянська співачка має їздити на радянських машинах, а не на «легковажних» французьких авто.

Але траплялися й винятки. Наприклад, радянський письменник Лев Гінзбург тримав у своєму гаражі «Порше Тарга» 1968 року випуску. А журналіст-міжна-родник Віктор Луї мав цілу колекцію іномарок – майже, як у Брежнєва. У його руках побували різні моделі «Мерседесів», «Порше», легендарний «Форд Мустанг» і навіть небачений у СРСР «будинок на колесах» – міні-фургон на базі мікроавтобуса «Фольксваген».

Отримати у приватне володіння іномарку також дозволяли зв’язки у посольствах. Через кілька років служби у повпредствах різних країн їх «Мерседеси» і «Вольво» надходили до вільного продажу і, зрозуміло, недовго залишалися без господарів. На таких екс-посольських авто їздили Андрій Миронов, Володимир Висоцький, космонавт Олексій Леонов.

Іномарку могли подарувати і західні друзі. Свого часу балерина Галина Уланова отримала від модельєра П’єра Кардена «Сітроен» останньої моделі. А перший космонавт Юрій Гагарін – спортивну модель «Матра Боннет» від французької компа-нії-виробника авіаційного устаткування.

Ближче до 1980-х мита на ввезені «беушні» іномарки помітно знизилися, й «іноземці» частіше замиготіли на радянських дорогах. Головними постачальниками найдешевших на Заході старих «Фордів Гранади» і «Опелів Кадетів» стали радянські моряки, які ходили у закордонне плавання. Раз на рік такий моряк міг безмитно привезти автомобіль, і гріх було цим не скористатися.

Але без відповідного обслуговування, запчастин, прописаного в техпаспорті моторного масла і якісного бензину всі ці «Кадети» і «Гранади» вже через 2-3 роки ставали «на якір». Продати таку машину було неможливо: навіть найрукатіший автомеханік не міг відновити автомобіль без запчастин. Деякі кмітливці привозили ще одну таку ж модель спеціально на запчастини, але це мало допомагало. Й іржавіли у дворах незвичні нам іномарки, доки піонери не здавали заморських гостей, що перетворилися в мотлох, на металобрухт.

♦ ♦ ♦

Сьогодні придбати будь-який автомобіль проблеми не виникає. До послуг покупців – тисячі салонів і сотні моделей машин. Були б лише гроші. До речі, їх походженням ніхто вже не цікавиться…

О. ЯСНІЙ