ЧИ ВАРТО ЗАЙМАТИСЬ ЛЮБОВ’Ю

3 года ago Андрей Богатырёв Комментарии к записи ЧИ ВАРТО ЗАЙМАТИСЬ ЛЮБОВ’Ю отключены

Приваблива назва сільця на Солонянщині геть конфліктує з реальним життям його мешканців

Любов — крихітне село у Солонянському районі, на межі Дніпропетровщини із Запорізькою областю. Найменше з підпорядкованих Башмачанській сільраді.

 

Всі, хто колись їздив автівкою до Криму чи азовської Кирилівки, пам’ятають дорожній вказівник на півдорозі між двома обласними центрами.

Жива та мертва водиця

Пару-трійку десятиліть тому на єдиній вулиці, у кожній з 28 садиб, вирувало життя. Сьогодні ж ледь не половина у занепаді — старі мешканці відійшли у вічність, а їх нащадки  таку спадщину навіть не переоформлюють.

Тож кілька колись охайних будиночків поступово руйнуються, подвір’я дичавіють, заростаючи бур’яном. Найактивніші місцеві час від часу влаштовують імпровізовані «суботники».

— Так жити трішечки веселіше, — розказує чи не головна активістка «тьотя Валя». — Не все ж у хаті сидіти. Поки городу нема, можна й порядок навести навколо…

Валентина Пилипівна переїхала до Любові 20 років тому. Захотілось спокою і тиші. Чотирикімнатну квартиру на Комунарі розділила між дітьми. Згодом поближче до матері на деякий час перебрався старший син. Сьогодні Євген Щербина намагається представляти інтереси сусідів у сільраді, його обрано депутатом. Працює він теж поруч, у саду, що належить одній з найвідоміших в області агрофірм.

А от жити повернувся до Дніпра. Так склалися особисті обставини.

Хоча й рівень побутових умов у Любові ще той. Газ до села за радянських часів не дотягнули. Питну воду цілий рік доводиться брати з колодязя, що знаходиться в 300—400 метрах від житла, якщо через поле навпростець — трішки ближче.

Любовчани своїм колодязем пишаються, кажуть, що по воду — срібно-кришталеву — до них їдуть навіть з інших областей.

У багатьох на подвір’ях є свердловини, хоча з них ані напитися, ані випрати одяг чи навіть посуд нормально вимити неможливо. Гірка та солона рідина. Воно й зрозуміло — Солонянщина…

«Нікому ми не потрібні»

— От дивлюся я новини місцеві й розумію, що до нас черга на централізоване водопостачання в цьому житті навряд чи дійде, — гіркувато всміхається пані Валентина. — Нікому ми, за великим рахунком, особливо не потрібні. За два десятиліття хіба що електрику обновили нещодавно. Енергетики вміють рахувати свої гроші…

Почувши слово «децентралізація», майже всі співрозмовники ледь не крутили пальцем біля скроні. Мовляв, легко вам, міським, базікати. У вас звідки вода береться — з крана на кухні? А хліб — з супермаркету поруч? Що ви взагалі знаєте про сучасне українське село?

Так, багацько з реалій сучасної сільської глибинки у XXI столітті важко уявити. І мова зовсім не про якісь надмірності — про найнеобхідніше.

Роботи у Любові нема. Потрібно або їхати 40 кілометрів до міста (від 17 до 25 гривень в один кінець — це вже як пощастить) або влаштовуватись до саду у сусідньому селі Перше Травня.

Ані пошти, ані банкоматів, не кажучи вже про крамницю, у селі теж нема вже давно. Найнеобхідніші продукти —хліб, крупи, борошно, макарони і таке інше — двічі на тиждень привозить підприємець Женя з Солоного на старенькому «пікапі-жигульонку». В нього ж можна замовити і щось смачненьке — наприклад, ковбаски чи морозива. Привозить. Але кожного разу лає на чому світ стоїть дорогу — мовляв, скоро колеса повідпадають.

— Ви ж самі бачите, які там ями. Коли дощі та стоїть вода — краще по полю їхати. Принаймні — безпечніше, — обурюється місцева жителька Вікторія Курта.

Пам’ятаю, як ходила до школи по багнюці. А потім, у середині 90-х, дорогу від траси до села нам Лазаренко зробив. Так з того часу її, якщо не помиляюсь, жодного разу не ремонтували…

Може, саме тому на розі траси та розбитого вщент напрямку на Любов стоїть порожній рекламний носій? Хотілось би побачити політика (або партію), який би наважився розмістити саме тут свій найпривабливіший та найгучніший рекламний слоган.

— Балаканина по телевізору вже набридла, — продовжує Віта. — Хотілось би побачити щось реальне, для нас, для простих…

До речі, крім телевізора та Інтернету (але у селі це розвага чи засіб переважно для молоді), інші джерела отримання інформації відсутні вже понад рік. Любовчани припинили передплачувати будь-які друковані видання. Бо газети чи журнали останнім часом доводилося отримувати… вдома у листоноші. У сусідньому селі за 3 кілометри!

— Уявіть собі, вона (листоноша Ольга Шкуренко, яка мешкає на тому самому «Маю». — Авт.) каже: «Приходьте самі й отримуйте в мене. Буду я вам носити за таку смішну зарплатню!» — скаржиться Валентина Щербина. — Хоча мені здається — не в зарплатні тут справа. Скоріше, в тому, що свої пенсії майже всі ми попереводили на банківські картки…

Що з цим робити — не зрозуміло. Тому довелось пообіцяти поставити питання принаймні перед обласним керівництвом «Укрпошти».

А ось з медичним обслуговуванням складніше. Так звана «медична реформа Гінзбург» позбавила можливості отримувати кваліфіковану допомогу лікаря чи хоча б фельдшера тисячі селян по всій Дніпропетровщині. Навіть найелементарнішу допомогу. І деякі наслідки, на жаль,  можна побачити вже зараз неозброєним оком.

Адже Любов та Перше Травня давно не мають власного ФАПу. А їздити лікуватись до міста більшість просто не в змозі. Дорого та незручно.

«Останній лендлорд» та паростки майбутнього

До речі, не в захваті мешканці Любові й від власних можливостей дати пристойну освіту дітям або онукам. Приклад поруч — місцевий автобус з Башмачанської школи завертає до села досить нерегулярно. Це підтверджує, широко усміхаючись, навіть малий Костик Полищук:

— Я дуже люблю математику та читання, але до школи нас возять не кожного дня. Особливо взимку. Проте є нагода виспатись та більше погратись.

Навряд чи таке подобається його батькам. Стурбований і Сергій Михайлов, водій-дальнобійник, батько майбутнього першокласника Сашка.

Він щойно повернувся додому з АТО, де понад два роки відслужив у батальйоні «Донбас»:

— Не знаємо з дружиною, що робити. Вчити хлопця треба, освіта дуже важлива, тим більш початкова, коли ази дають. Не впевнений, що тут це реально. Але й їхати з Любові не хочемо. Гарні тут люди поруч. Всі горою один за одного…

І Женя, наш депутат, налаштований всіх згуртувати, об’єднати. Таке свято села влаштували разом — всі сусіди заздрили. Тепер і вони забажали зробити так само…

Женіна донька, Ліза Щербина, підтримує:

— Гарне наше село. От вивчусь у Дніпрі на кондитера-кулінара, може, й повернусь до Любові. Якщо добре все розрахувати, можна й власну справу згодом розпочати. Бабуся з матусею неодмінно мене підтримають.

Старіший з народжених у Любові, 73-річний Іван Кудін, про перспективи протилежної думки:

— Відчуваю, що толку ще довго не буде. Діти живуть у місті, всі онуки теж там. Я не раджу їм повертатися. Сам приїхав на батьківщину, до хати, де народився — її батько побудував у 1937 році. Ні для кого не хочу бути тягарем. Сини звуть постійно до себе, а я відмовляюся. А  молоді не раджу…

Колись великій родині Кудіних належала майже вся тутешня земля. Потім їх було розкулачено та вислано за Урал. Молодший син Іван згодом повернувся до України. І ніколи про те не жалкував. Працював на землі. Ферма була у Любові непогана, але в 90-ті її розтягли по  цеглинці. Зараз на цьому місті хащі бур’яну.

Але земля залишилась. Земля поруч — хоч на хліб намазуй.

Той славнозвісний чорнозем, який мав би зробити тих, хто його обробляє, заможними та щасливими людьми.

Можливо, дехто з мешканців Любові дійсно й зараз щасливий. Хоча навряд чи….

Андрій БОГАТИРЬОВ. Фото автора

Поделиться: