У ранок відкриття в кав’ярні «Душа» в Івано-Франківську відвідувачів не було — райончик тихий. Тетяна Васильєва попрацювала годинку — нікого. Тож написала в групі переселенців у соцмережах, що вона приїхала з Маріуполя й відкрила заклад — мовляв, ходіть. І вони прийшли.

«Досвіду в мене тоді було небагато. Руки трусяться: аби кави вистачило та смаколиків на всіх, аби молочко збилося», — пригадує свій перший день у кав’ярні Тетяна.

Відтоді переселенка відкрила ще один заклад, знайшла друзів і звикла до нового життя за понад тисячу кілометрів від рідного дому. ШоТам поспілкувалися з підприємицею про те, як їй вдалося знайти кошти на кав’ярню та що допомогло розвиватися й далі.

Маріуполь — Дніпро — Івано-Франківськ

Я 9 років займалася банківською справою — і вчилася за фахом, і працювала з задоволенням. Жила я в Маріуполі, а 24 лютого 2022 року виїхала до батьків у село — за 20 кілометрів від міста. Та і туди дісталися росіяни.

В окупації ми пробули до середини березня. Якось я зловила за селом зв’язок і написала смс знайомому, який ще в перші дні пропонував безкоштовне житло в Дніпрі. Так ми з донькою вирушили в місто й прожили там два місяці. 

З Дніпра я збиралася переїжджати — мені хотілося поїхати туди, де є хоч хтось знайомий, з ким можна поговорити, вилити душу, бо емоційний стан був, звісно, підірваний. Тож обрала саме Івано-Франківськ, адже туди переїхала моя добра маріупольська подруга.

У місті я влаштувалася на роботу в банк, але пробула там недовго — почула від колег, що на мене тут не чекали, що я забираю чиюсь зарплатню. Я неконфліктна людина, мені було дуже тяжко з цим упоратись. Вирішила, що краще збережу свою нервову систему, і звільнилася. Це дуже відштовхнуло та негативно вплинуло на сприйняття людей, які мене оточують. Почала вважати, що місцеві всі такі, але помилялася.

Від першої оренди довелось відмовитися

Я завжди мріяла про те, що в мене колись буде бізнес. Я не знала, як це втілити й що саме це буде. Воно точно мало б бути пов’язане зі спілкуванням з людьми, тому одразу на думку спала кав’ярня — інших варіантів я не розглядала. Мама мені казала: «Вибери щось простіше. Що ж ти обираєш таке складне, глобальне й масштабне?». Але я не сумнівалася.

А далі довіряла своїй інтуїції. Досвіду в цій сфері в мене не було, тож я не знала багатьох нюансів: про потужність світла, каналізацію тощо. 

І перше приміщення, яке зняла у 2022 році, було не дуже вдалим. Запрошені майстри сказали, що багато чого треба переробити, а потужності електрики не вистачає. Почався блекаут, і я розірвала договір оренди. Це була моя перша помилка, але й досвід — я зрозуміла, на які моменти варто звертати увагу. 

Вирішила трохи перечекати й пішла на курси з бізнес-планування від «Молодої Просвіти Прикарпаття». Тренери мене надихнули, казали: «У тебе дуже крута ідея — не бійся, дій! Головне розпочати, а далі в тебе все піде».

Тож знову почала пошуки приміщення — ходила містом, телефонувала за оголошеннями. Наприкінці лютого я ухвалила рішення, що таки відкриватиму кав’ярню, а вже 16 березня знайшла місце для неї.

Я сама робила ремонт, і до мене підійшов місцевий літній чоловік з пропозицією допомогти. Просто людині 70 років, а він прийшов: «Таню, може, тобі продуктів якихось принести? А давай я тобі кошик принесу великодній, щоб ти в церкву сходила?». Тож щирих і людяних місцевих я все ж зустріла більше.

Отримала кілька грантів і порад від друзів

На відкриття мала й трохи власних заощаджень, й отримала грант від ГО «Громада» на 2 тисячі євро. Я ці гроші відклала — за них замовила перші меблі й обладнання. Але продовжила подаватися на гранти, щоб облаштувати все так, як хотіла. Багато обладнання я брала в оренду, а хотіла мати своє, бо це впливає на якість готової продукції.

Відгукнулася чеська організація, потім словацька. Від ООН я отримала грант минулого року — завдяки цій міжнародній допомозі я змогла зробити заклад кращим. Усі грантові заявки писала сама: мені допомогли знання з фінансів, тож усі ці звіти для мене прості. Але більше допомогло живе спілкування з однодумцями з курсів — туди прийшли й ВПО, як я, і місцеві. Ми підказували одне одному та ділились ідеями.

Кожен займався своєю сферою, і всі мені допомагали в якомусь питанні: чи меблів, чи дитячої зони, чи підбору кави. Вийшла така синергія місцевих, переселенців і бізнесів — ми й досі в добрих стосунках. 21 квітня 2023 року кав’ярня «Душа» відкрилася.

До Івано-Франківська я вже звикла, хоч іще перші пів року було дуже тяжко. Тут інший стиль життя, люди, звички, по-іншому свята відзначають, а не так, як звикла я. Ми — одна країна й одна нація, але все одно в кожному регіоні є свої особливості.

Відвідувачі розуміють, чому заклад називається «Душа»

Було дуже боляче, що я втратила свою домівку та не маю можливості туди повернутися. Не хотілося приймати, що я можу лишитися тут надовго. Але коли я вже відкрила кав’ярню та почала більше спілкуватися з відвідувачами, з місцевими, з переселенцями з різних куточків України, мені стало набагато легше адаптуватися.

Я не знаю, скільки можу бути в Івано-Франківську: рік, два чи п’ять. Але я повинна не чіплятися до того, що мені може не подобатися, а просто прийняти ситуацію та насолоджуватися життям.

Після цього усвідомлення стало простіше. З’явилося багато друзів — це переважно відвідувачі мого закладу, бо я перші пів року там працювала сама. Зараз у мене вже є працівники, серед них і переселенці. Але, буває, і собі ставлю зміни. На мене клієнти вже чекають — вони ж звикли, що я є постійно тут. Виглядають:  якщо авто стоїть — значить, я на зміні.

Уявлення про перший заклад формувалося поступово. Єдине, що я хотіла, — це щоб людям було комфортно, затишно, і вони хотіли повертатися. Я багато подорожувала й за кордон, і по Україні, любила різні заклади відвідувати, тож помічала щось, що мені подобалося. Знала, що через брак коштів не можу створити одразу такий простір, щоб люди «вау» сказали, але я максимально намагалася зробити душевність і затишок. Що це було? Кольори морського Маріуполя блакитні. Додала й жовтого для більш патріотичних символів. 

Потім питала у відвідувачів, чого б їм хотілося ще: казали, що незручні столики — я придумала, як це виправити; стільці незручні — замінила на диванчики. На телевізорі діткам показую мультики та ролики про мирний Маріуполь, щоб показати, яким було наше місто. Зараз, якщо загуглити, то більше зруйнованого міста можна побачити, а мені хочеться показати, яке воно було квітуче й гарне.
Відвідувачі приходять, ми розмовляємо, і на виході вони кажуть: «Ми розуміємо, чому заклад називається “Душа” — бо у вас душевно, спокійно, приємно, і йдеш звідси з усмішкою». Коли вони дякують, я розумію, що зробила правильний вибір — не виїхала за кордон, а залишилася в Україні й розвиваю свою країну в такий час.

Відкрила другу «Душу»

На цьому я не зупинилася й відкрила другий заклад, бо вже «набила руку». Першу «Душу» я відкривала для себе — створила шматочок рідного дому. Але хотіла розвиватися, адже розуміла, що мені треба заробляти собі на майбутнє.

Про цю ідею знали мої місцеві друзі й запропонували відкрити заклад разом. За два дні ми все узгодили, за тиждень знайшли приміщення, а за місяць кав’ярня була відкрита. Тут головне, щоб було бажання та структурований план того, що тобі треба. Бо якщо завтра з’являється приміщення, з яким можна працювати, ти повинен розуміти, куди й скільки коштів треба для запуску.

Тут я вже від початку зробила так, як у мене було намальовано в голові — тут усе про море. Люди, які живуть в районі, де відкрилася кав’ярня, це оцінили. Дуже багато місцевих не були на морі — вони приходять, а там стоїть справжній човен, лежать мушлі, на стінах — фотографії моря. 

Ми працюємо тільки другий місяць, а люди вже дякують, що ми відкрилися тут, і питають, де буде наступний заклад. А планів у мене багато — якраз скоро їду на навчання в кулінарну школу до Франції. І третій заклад точно буде!