Доля та приклад найвідомішої в історії османської Туреччини жінки й сьогодні надихають багатьох наших співвітчизниць. Але, на жаль, не українських політиків.

Світова коронавірусна лихоманка із закриттям кордонів внесла суттєві корективи до туристичних уподобань сотень українців. Коли двері більшості європейських країн для нас надовго зачинили, погляди довелося звертати на тих, хто наважився до мінімуму скоротити обмеження. Серед них ледь не чільне місце посілаТуреччина.

І не випадково. Однією з вагомих передумов стала багатосерійна кінострічка «Величне століття», де красуня Мерієм Узерлі виконала головну роль полонянки, найімовірніше, українського походження. Вона майже фантастичним чином досягла положення улюбленої, а головне – законної дружини султана Сулеймана Пишного, що за багатьма свідченнями сучасників і пізніших за часом белетристів крутила ним упевненіше, ніж циган сонцем, і врешті-решт спромоглася всадити на трон свого сина, який отримав принизливе найменування П’яниці.

Відбувалося все це безліч років тому. Можна дуже довго сперечатися щодо історичної достовірності ледь не більшості інформації про неї: звідки в султанському гаремі взялася молодиця, яка увійшла до історії під іменем Хюррем-султан; чи то вона була Олександрою, чи Анастасією; чи дійсно був її батьком священик; підміняла вона або ні немовля, щоб міцніше прив’язати до себе володаря Османської імперії. Та багато чого ще.

Крізь темряву п’яти століть відповідей, скоріш за все, вже не відшукати. Проте факт, що саме Хюррем – Саша – Настуся (наші завдяки роману Павла Загребельного знають її як Роксолану) зараз стала найкращою візитівкою пе-редньоазійської держави і щодалі продовжує сприяти підвищенню її привабливості для відвідувачів з-за кордону, а відповідно – залученню до турецької економіки сотень мільйонів доларів.

Тисячі наших дівчат після шаленого успіху серіалу мріють пройти по легендарному «Золотому шляху» гарему в більш пом’якшеному та осучасненому варіанті. Дехто з них саме зараз робить перші кроки до цього, зневірившись у європейських перспективах працевлаштування та намагаючись завербуватися на роботу до Туреччини.

І таких не лякає ані поступова «повзуча» трансформація створеної Ататюрком століття тому світської держави в авторитарну ісламську монархію під орудою Ердогана, ані перетворення влітку колишнього головного християнського символу – собору Святої Софії – з музею на працюючу мечеть. Усталений вислів, мовляв, «нашого цвіту – по всьому святу» знаходить нові й нові підтвердження.

Зокрема, завдяки нашим мізкам та рукам Туреччина стає не тільки значно впливовішою у західно-азійському регіоні, а й (без зайвого перебільшення) потужнішою у все більшій кількості галузей. Хто не вірить, раджу ретельно проаналізувати перебіг подій у Закавказзі під час вірмено-азербайджанської війни.

Проте нашу сучасну «зелену» пародію на сучасну еліту це поки що не дуже турбує, як і низка інших «дорослих» проблем. Значно приємніше відпочивати на добре знайомих курортах Анталії або Ерджієсу. А всі ці «хюрреми», «ердогани», та навіть новітні літаки-винищувачі TF не дуже цікаві.

Яка різниця…

Андрій БОГАТИРЬОВ, (Дніпро -Стамбул), фото автора