На чужині можна більш ніж пристойно заробляти і досить комфортно жити, якщо пощастить. Навіть готувати звичні з дитинства страви. Проте, попри навколишню красу та «шалені гроші», багато хто постійно сумує за Батьківщиною і мріє повернутися…

У будь-які часи загальновідомо – завжди добре там, де нас нема. Така вже природа людини. І тому, проїхавши або пролетівши у вересні неабияку частину регіонів Італії, від Сицилії й Кампанії до Тоскани й Венето, я значно більше, ніж під час попередніх подорожей, звертав увагу на випадкові зустрічі зі співвітчизниками.

До речі, їх на Апеннінському півострові живе й працює досить багато: за офіційними даними на 2019 рік, понад 200 тисяч осіб. Більше двох третин з них – жінки.

Звісно, коронавірусна лихоманка та відповідні державні обмеження внесли до цієї кількості значні корективи: попит на тимчасову робочу силу знизився. Проте загальна тенденція залишилася незмінною. Навіть через карантинні обмеження та суттєве скорочення туристичної галузі наші в Італії мають змогу заробити більше, аніж на Батьківщині.

І вони користуються нагодою – принаймні, поки є сили.

Дехто змушений фінансово утримувати родини, які не можуть нормально влаштуватися з роботою в Україні, проте не готовий до кардинальних змін, тобто зміни країни помешкання. Інші прилаштувалися і не бажають повертатися у напівжебрацьке існування, яке пропонує їм рідна держава, бо незабаром пенсія. Молодші шукають кращого майбутнього і сподіваються знайти свою дещицю особистого щастя.

Наприклад, 27-річна колишня одеситка Настя. Дівчина працює в одній з модних кав’ярень Палермо.

Неприховано жартує, що іронічний віршик «П’ять років вчилась на юриста, тепер я – київська бариста» написаний наче про неї. Лише єдине уточнення, бо не київська, а вже сицилійська. Випускниця ківаловського вишу, після отримання диплома вона не змогла знайти нормальну роботу за фахом і вирішила докорінно змінити все у житті.

Сьогодні у неї, за її словами, заробіток у 3-4 рази вищий за більшість колишніх однокурсників. І за 1-2 роки зможе – за бажання – придбати собі не найгіршу квартиру в рідному невеликому містечку на Одещині.

Підкреслюю – за бажання. Бо повертатися не збирається. Намагається зробити деяку кар’єру, навіть вивчила італійську вже не на побутовому рівні. І навіть плекає думки про здобуття вищої освіти у галузі управління. Звісно, в Італії.

Валентині, керівниці невеличкого готелю в Пізі – за 60. Про вищу освіту вона мріє хіба що для онуків, які підростають у Харкові й двічі на рік прилітають до бабусі у гості за її, звісно, кошти. В Італії працює з 2001-го. Поїхала заробляти, аби підняти дітей. Через 3 роки чоловік кинув її, знайшов іншу жінку поруч.

«Серед наших така картина майже стандартна, тривалі поїздки на заробіток руйнують сім’ї. Залишається жити заради близьких. В іншомовне середовище вбудуватися складно, тому про щось серйозне особисте доводиться забути. Багато моїх знайомих, що працюють тут, теж залишилися самотніми. Винятків – одиниці», – з сумом каже вона і навіть читає власні аматорські вірші з цього приводу.

Валентина встигла подбати про старість: придбала в «першій столиці» дві квартири, які поки що здаються в оренду. Є й заощадження – на пенсію за віком вона не розраховує. Та і чи можна буде жити на цей мізер у разі повернення? «Ніхто таких в Україні не чекає, – констатує жінка. – Тільки балачки. А було б непогано владі замислитися і дійсно зібрати українців зі всієї Європи додому…» Водночас сама додає, щоб я не звертав уваги на її «фантазії», бо розуміє їх нереальність.

Лідії, з якою я розговорився у переповненому венеційському вапоретто, коли вона поверталася з острівної частини «королеви Адріатики» на материкову, де житло значно дешевше і всі місцеві заробітчани винаймають квартири або кімнати. Вона теж майже пенсійного віку, родом з Рівного. Каже, що працюватиме, доки сили залишатимуться, а потім повернеться на Батьківщину, до старшої доньки. Молодша ж уже, за прикладом матері, пристосовується тут, в Італії, намагатиметься забезпечити собі фінансову «подушку» на старість.

«Ви не подумайте, що я скаржусь на життя. Але складається враження, що наші українські можновладці навмисне роблять усе, аби люди більше їхали за кордон, полишали державу. Промисловість руйнується. Відповідно, роботи вдома все менше, принаймні на Західній Україні – точно, – розповідає колишній хімік-технолог, яка колись мріяла пов’язати своє життя з місцевим хімічним заводом, де і умови праці, і зарплатня були дуже й дуже «на рівні». – Не судилося – одне скорочення, потім друге… А фахівцеві вузької кваліфікації хіба просто знайти гідне місце!»

Поміж розповіддю про власне життя жінка намагається провести мені експрес-екскурсію по місцевих храмах, деякі з них добре видно з салону нашого «водного трамвайчика». І шкодує, що за постійною зайнятістю – нелегко прибирати чужі оселі – рідко з’являється час помилуватися прекрасними творіннями людських рук минулих століть. Навіть тут, у Венеції, де все майже поруч.

Годі вже казати про «перлини», рясно розсипані по всіх регіонах чарівної середземноморської країни, яка на географічній карті більшості нагадує знаменитий «чобіток»!..

Андрій БОГАТИРЬОВ