І сьогодні, через десятиліття, важко не відчути біль, коли чуєш – «Афганістан». Дуже багато зв’язків – непростих, неоднозначних – поєднали нас свого часу з цією країною.

1979 року до Афганістану було введено обмежений контингент радянських військ.  За офіційним твердженням тодішнього керівництва держави,  він приступив до виконання інтернаціонального обов’язку. Що насправді крилося за цим злочинним рішенням партійної верхівки, яке спричинило десятилітню війну, країна дізналася роками потому.

У переддень завершення тієї війни згадаймо дати, які гіркою сльозою запеклися в душах цілого покоління, глибокою раною – в серцях матерів:

25 грудня 1979 року – введення на територію Афганістану обмеженого контингенту радянських військ.

15 лютого 1989 року – виведення радянських військ з Афганістану.

За цими двома датами – трагедія всього народу. Крізь афганську війну пройшли понад 641 тис. військовослужбовців, з яких 150 тис. українців; 14453 життя обірвалося на афганській землі; 292 особи зникли безвісти; 15000 молодих людей повернулися з війни інвалідами.

Не оминула ця трагедія й наше Придніпров’я. До Афганістану було направлено 12 тисяч  наших земляків, з яких 231 воїн загинув смертю хоробрих.

35 років минає відтоді, коли останній наш солдат покинув межі Афганістану. Тоді й завершилася остання сторінка драматичного літопису. Перестали йти похоронки з Кандагара, Джелалабада, Кабула…

Але й сьогодні наші серця стискаються від болю, коли ми згадуємо наших воїнів, які, виконуючи злочинний наказ партійної верхівки, пройшли тернистими, болючими стежками чужої країни. В нашій пам’яті будуть довго жити події цієї  страшної війни.  Бо її історія написана кров’ю солдат і слізьми дружин та матерів, обелісками з жерстяними зірочками та піснями, які увірвалися до нашого життя пекучим вітром Афгану.

…Першою на тій війні загинула правда. За нею – життя. Щоб не втрачати життя, треба знати правду.

О. ЯСНІЙ