4 листопада 2019-го Володимир Зеленський підписав закон про судову реформу. А сьогодні, рік по тому, Президент вже «в ручному режимі» бореться з начебто пореформованим ним же Конституційним судом.

Майже кожен із нас бував у судах – районному, апеляційному чи господарському. Причин для їх відвідування чимало: від банального штрафу за неправильне паркування до встановлення прав на спадщину чи, не дай Боже, участі у кримінальному процесі. Як на мене, об’єднують приміщення судів, незалежно від рівня і направленості, пануючі за їх стінами зверхність і байдужість до відвідувачів.

А як ви хотіли? То окрема, незалежна гілка влади. Тому й змушені громадяни роками миритися з такими правилами, сподіваючись натомість на законність та об’єктивність судових рішень.

Конституційний суд України, про повноваження якого мало хто з пересічних громадян здогадується, став в останні дні темою №1. Ще в 2004 році він узаконив третій тур виборів Президента, а 2010-му – повернув Януковичу «зайві» повноваження, тепер вже і зовсім заважає нинішньому Президентові втілювати реформи.

Однак що робити? Така ціна демократії, де майже святими стали поняття «інституційності» та «процедури». Рішення всіх без винятку органів влади або виконуються, або оскаржуються в судах. І «вироки» останніх є обов’язковими для всіх. Бо власна оцінка рішень судів, навіть якщо це думка глави держави, може призвести до хаосу і демонтажу країни.

Чи знає про це Президент, який намагається розігнати КС, пояснюючи свої дії інтересами суспільства? Навряд чи. Бо навіть Венеційська комісія, яка в останні роки «благословляла» всі законодавчі ініціативи, що наближали Україну до «європейських стандартів», цього разу теж висловила «глибоку стурбованість» ситуацією. Ще б пак! Кредиторам потрібен живий і бажано платоспроможний боржник. Тому допускати остаточну реконструкцію України передчасно.

Проте Зеленський продовжує «веселити». Днями в ефірі одного з національних каналів він наговорив, як мені здається, на кілька кримінальних справ: від відвертих погроз голові КС та його сім’ї до залякувань вуличними протестами. Причому все це наживо, неначе навмисно документуючи самого себе для майбутніх судових процесів.

Замість реального реформування української судової системи Президент взявся її впорядковувати власноруч, на свій розсуд і в зрозумілий лише йому спосіб.

Чим це закінчиться? Подивимось. Але за майже тридцять років існування незалежної України такі правові надбудови, як Конституційний суд, створювалися і фіксувалися Основним законом, не в останню чергу, для утримання хиткого балансу повноважень, збереження держави в критичні моменти її існування. Врешті-решт – як запобіжник від дурня…

Володимир ПІСОЦЬКИЙ