На початку березня минулого року в Україні всерйоз заговорили про COV!D-19, тоді ж було запроваджено і перший карантин. А рік по тому керівник МОЗу Максим Степанов попереджає нас, що «світ вже стоїть на порозі третьої хвилі коронавірусу, і наша медична система готова до неї, але висоту хвилі ми можемо збити за рахунок вакцинації».

Побачивши по телевізору напівголого Президента, якому колють вакцину (принаймні так подавалася ця новина), стало зрозуміло, що з вакцинацією в нашій державі все не дуже добре. Так, практика щеплення «на камеру» публічних осіб існує в усьому світі.

Однак наша популяризація вакцинації почала набувати характерних національних ознак.

Наприклад, хвиля щеплення накрила деяких «добровольців» прямо в ефірі ток-шоу одного з національних каналів. Медичні процедури «наживо» виглядали як відвертий відчай влади, якій не дуже довіряє народ і всіляко уникає вакцинації. Та справа тут не тільки в довірі, а й у питаннях суто правового характеру. Чинним законодавством передбачені чіткі процедури проведення щеплень: лікарі, заклади охорони здоров’я, пункти вакцинації, попередній медогляд, заповнення форм і карт, температурний режим спеціального приміщення і т. ін.

Численні опитування українців показують, що переважна більшість людей не готова до щеплення проти COVID. Причини різні, але головна, яку виділяють опитані, – перевантаження різноманітною специфічною, часом протилежною, інформацією щодо походження, якості й необхідності застосування препаратів. Pfizer, AstraZeneca, Novavax, Moderna, Sinovac, Спутник V – дискусії і скандали довкола їх виробників, постачальників, інтересантів змушують людину як максимум – відмовитись, а як мінімум – перечекати хвилю.

Що вже казати про дискурс в експертному середовищі! Здається, на цій же хвилі вакцинації, окрім політики і футболу, всі стали розбиратися ще й в медичних препаратах. Критиків індійської вакцини CovidShield, півмільйона доз якої начебто прибули до України, бентежить її походження. Цією вакциною щепляться в основному країни третього світу.

Неприємно усвідомлювати свою приналежність до цієї категорії? Так! Але світ жорсткий і цинічний. Зникнення в Україні високих технологій, науки як такої, зубожіння великої частини населення призвело до того, що нас серйозно не сприймає жоден «елітарний» чи «навколоелітарний» геопо-літичний клуб. Як і раніше, «стратегічні партнери» просто турбуються, занепокоюються і переживають. Теж на хвилі… На хвилі власного виживання.

У нашого колеги старшого покоління та автора кількох десятків літературних розповідей здебільшого про пізньо-радянську епоху Володимира Кулеби є оповідання «Чай на серветці». В ньому в іронічній манері йдеться, зокрема, про підготовку «важливих» для радянської номенклатури футбольних матчів. До цього процесу залучалися й співробітники апарату ЦК. З-поміж інших «надважливих» завдань окремо виділялось забезпечення впродовж матчу «хвилі» на трибунах. У протоколі так і зазначалось: «відповідальний за хвилю».

Схоже, нинішні можновладці теж іноді перечитують ті компартійні документи. Бо з «хвилями» все більш-менш поки ще складається.

Володимир ПІСОЦЬКИЙ