Пам’ятаєте, кілька тижнів тому Володимир Зеленський записав для нас черговий «відосик», де звинуватив українських далекобійників у непорядності щодо тих, хто будує дороги та має контролювати вагу великих вантажівок. Чи то лагідно, чи навпаки – зневажливо – він назвав водіїв фур «засранцями». Перед цим Президент серйозно «занурився» в проблему, ставши учасником Viber-чату «далекобійної спільноти» та про-моніторивши там спілкування водіїв.

Подібні «розваги» Президента сорокамільйонної країни свідчать або про його хронічну недозайнятість, або про неспроможність оцінити рівень викликів, які сьогодні стоять перед Україною. Здається, він досить поверхньо розуміє місце та роль очільника держави у глибоких і складних суспільних процесах. Тому що справжні винуватці більшості вітчизняних проблем не переписуються у багатотисячних чатах про те, як зручніше об’їхати «ваги»…

Цими вихідними після тривалої паузи мені довелося разом із сім’єю з’їздити до столиці. На автомобілі. Звичайно ж, частина нашого шляху пролягала через трасу Царичанка – Кобеляки – Решетилівка, яку зараз ремонтують, а окремі ділянки будують «з нуля». Мене, як водія, що за багато років звик до специфічної «якості» вітчизняних автошляхів, тішить навіть свіженька розмітка на старому асфальті. А тут – очевидний масштаб: багато важкої техніки, складні елементи дорожнього будівництва (естакади, мости, шляхопроводи). За такого розмаху можна стерпіти тимчасові незручності й нарешті дочекатися якісної і гарної дороги.

Будівництво цього шляху розпочалося кілька років тому, ще за минулої влади, й хоч і не без труднощів, але все ж просувалося. Влада нинішня продовжила проект, навряд чи додавши йому більшої динаміки. Проте пафосу додала точно. Ледь не кожні п’ять кілометрів відповідні новенькі плакати нагадували: роботи ведуться в рамках програми «Велике будівництво». Звичайно ж, за ініціативи Президента. Відчуваєте різницю?

А відтак, «Велике будівництво» – це вже амбіційний інфраструктурний проект, який, за задумами авторів, переважно піарників, стане драйвером економічного зростання. Принаймні за Рузвельта у Сполучених Штатах сталося саме так. Але в нас не Америка, надворі не 30-ті роки ХХ століття та й з місцевими «рузвельтами» поки що складається не дуже. Тож головне, щоб від тодішньої американської ідеї ми не успадкували лише самісіньку «велику депресію».

Є сумніви, що «велике будівництво» на останні гроші запустить вітчизняне машинобудування або виробництво бітуму. Останній, до речі, «з’їдає» левову (близько 55%) собівартості дороги й успішно імпортується з Білорусі, Польщі, Литви або Росії. Насправді масштабний проект мав би стимулювати розвиток всієї економіки: виробництво техніки, комплектуючих, сировини, супутніх галузей. Сенс заокеанського дива полягав саме в цьому. А в наших реаліях «Велике будівництво» поки стимулює хіба що сумнозвісні «відкати» та «договірняки».

Може, варто просто будувати – без зайвого галасу? Так, щоб менше реклами, а більше справ. І «засранців» знайти справжніх. Бо в «експертних колах» подейкують, що з появою «Великого будівництва» їх тендерні апетити лише зросли.

Володимир ПІСОЦЬКИЙ