Дуже важко про це писати зовсім неупереджено, коли кожної миті існує нехай навіть теоретична (за законом вірогідності), проте все ж таки можливість, що до тебе у домівку залетить випадкова «братня» ракета. Та мені здається, що це необхідно – і саме зараз.
Російська агресія, що триває, не тільки на довгий час зруйнувала життя кожного з нас, але й…

Бомби проти слів

Вона, вже можна казати без перебільшення, розділила світопорядок на «до» та «після» 24 лютого. І йдеться не лише про нелюдські дії керівництва Росії з одного боку та де-факто спостережливу позицію досить умовного «колективного Заходу» -з другого. У глобальному сенсі мова може йти про банкрутство звичної, принаймні з Ялти-1945, моделі усталеної системи мирного співіснування держав у світі -коли більшість міжнародних договорів та гарантій безпеки не варті паперу, на якому вони написані.

Насправді ми стали свідками того, що фактично діє лише право сильного. І, на жаль, свідчення цього у нас перед очима у вигляді розбомблених українських міст – від Києва та Харкова до Миколаєва з Маріуполем.

Хтось може сказати, що такі сучасні прецеденти вже були – від Іраку та Афганістану – але тоді наші теперішні союзники з «колективного Заходу» принаймні хоча б намагалися прикриватися фіговими листками правдоподібності. Російське ж вторгнення аргументоване такою брехнею, що стає просто бридко.

Однак «колективний Захід», розуміючи все божевілля висунутих Росією аргументів, продовжує намагатися знайти якісь точки дотику з мавпою, що брутально ламає так довго і дбайливо вибудований на Заході ситий і тихий світ. Чомусь їм здається, що рано чи пізно вони повернуть усе, як було – через деякий час. Але це помилка. Навіть незалежно від кількості та якості накладених на агресора санкцій та уявний (або навпаки – вірогідний) антипутінський заколот серед російської еліти.

Позиція на цікавій для нас ділянці гео-політичної шахівниці виглядає приблизно таким чином.

Росія

З одного боку, вони розуміють, що війна точно пішла не за попереднім планом Кремля. Проте ще у наявності досить потужний ресурс, щоб продовжувати бомбардувати українське громадянське населення і руйнувати українську інфраструктуру.

Вони розуміють, що швидко системи ППО Україна, найімовірніше, не розгорне – навіть якщо обіцяні системи нарешті до нас дійдуть. Звідси й риторика офіційної Москви, яка у публічній площині нібито поступово знижує вимоги до української влади. Проте розраховувати на те, що Росія зніме їх зовсім, – не варто.

Офіційному Кремлю потрібні хоч якісь вагомі виправдання, щоб прикрити ними всю випробувану військову ганьбу перших тижнів. Також зрозуміють, що накладені безпрецедентні в історії санкції – це поки що «вирок» мінімум на роки. Тому Путіну потрібен якийсь вихід з ситуації, щоб «виповзти» з України, розповідаючи власному населенню про великі перемоги, але при цьому – дозволить зберегтися при владі нинішній верхівці, для якої фактична поразка у загальному заліку означатиме кінець усього.

Ми, Україна

У нас ситуація трохи простіша та складніша водночас. Простіша тому, що горе, сльози та кров безвинних людей поки що абсолютно виключають будь-яку фальш чи брехню з боку українських еліт. За це таких політиків просто знесуть, з позбавленням будь-якого майбутнього. Тому, доповідаючи переважно правду – часто неприємну, але досить об’єктивну – еліти не тримають населення у теплій ванні, а пропонують пережити цей страшний період у нашій історії разом. Це різко контрастує з відносинами еліт та народу у Росії, де й досі намагаються приховувати реальну ситуацію.

Складніше тому, що для закінчення військовим шляхом російськоі агресії доведеться пожертвувати ще багатьма життями цивільного населення і військових. І це добре розуміє керівництво держави.

Розуміють вони і те, що ОРДЛО та Крим військовим шляхом у рамках сьогоднішніх воєнних дій повернуть навряд чи вдасться. По-перше, у нас не буде на це достатньо сил, а по-друге – на частині цих територій ЗСУ, на жаль, сприйматимуть негативно, незважаючи на абсолютно законне право України повернути під власний контроль свої колишні регіони. І це дуже гірка, але правда.

Тим, хто зараз каже, що йти треба до кінця і відновити територіальну цілісність, хотілося би поставити запитання – а де ресурси, які ми маємо в своєму розпорядженні, щоб йти до кінця? Їх у нас достатньо? І так далі.

Якщо ж ми залишаємо ситуацію з ОРДЛО та Кримом як є – потрібно усвідомлювати, що за таких умов Росія за деякий час може напасти на нас знову. Але за час «паузи» ми маємо шанс ґрунтовно перебудувати нашу економіку та зміцнити армію, розуміючи, що ми співіснуємо з сусідом – який без жодних ілюзій – хоче нашого знищення.

При цьому українське суспільство, яке зараз платить за конфлікт криваву ціну, не вибачить українським елітам жодних територіальних поступок Кремлю. Водночас ми вже зрозуміли, що ні в НАТО, ні в ЄС на нас ніхто з розкритими обіймами особливо не чекає. Навіть незважаючи на те, що ми зараз дійсно на практиці демонструємо ті цінності, які ЄС лише декларує.

Умовний «колективний Захід»

Очевидно, він насправді хоче, щоб усе це швидше закінчилося, і навіть готовий за це платити. Але лише грошима. На жаль, заплати вони за це раніше – ми б, можливо, не мали б такої кількості смертей безневинних людей та катастрофічних руйнувань міст.

Проте маємо вже те, що маємо тут і зараз. Шкода тільки ставати героїчним підтвердженням того, що уроки Другої світової, як виявилось, забуті наглухо, а наявні західні еліти, як і тоді, боягузливі і мислять миттєвими вигодами.

Нам доведеться прийняти цей факт і змусити їх платити. Адже на «колективному Заході» також лежить відповідальність за весь той жах, який у нас відбувається нині. І не варто вкотре згадувати той горезвісний Будапештський меморандум, щоб розуміти – його суть полягала в тому, що ми відмовлялися від ядерного арсеналу в обмін на гарантії безпеки.

І коли одна з держав-гарантів напала на нашу країну, а решта гарантів виявили «глибоке занепокоєння» – вони так само наплювали на гарантії безпеки, як і Росія. Отже, вони також винні в тому, що відбувається. Тож нехай платять.

Але чи можливий вихід із такої кількості протиріч взагалі?

Адже будь-яка війна, принаймні її «гаряча» фаза, завжди закінчується справжніми переговорами, а не виставою маріонеток без ваги та статусу, яку ми бачимо зараз на рівні «радників».

Здається, одним з можливих проміжних підсумків була б декларація Україною нейтрального статусу, повне виведення військ РФ, а також статус-кво, при якому наша держава не визнає ані ОРДЛО, ані Крим у складі РФ – проте декларує, що їхнє повернення відбуватиметься виключно дипломатичним шляхом.

Немає сумніву, що таке значною мірою сприйматиметься як «зрада» – причому всіма відразу. Хоча так, дуже спокусливо мріяти, як наші військові, відповідно до історичної аналогії, напишуть у Москві «Руїнами Кремля задоволені». На жаль, загальновідомо, що навіть у ХХІ столітті політика залишається лише мистецтвом можливого.

Насправді можливого, а не фантастичного кінобойовика з будь-яким за кількістю нулів бюджетом. До речі, приклад «повернення додому» хрестоматійних Ельзаса та Лотарингії (особливо – проміжок часу, який знадобився для цього в реальності) також вимагають, як мінімум, добряче замислитися.

Андрій БОГАТИРЬОВ