16 липня набувають чинності ще декілька статей Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Ними, зокрема, передбачені іспити на знання української мови для держслужбовців, проведення розважальних заходів (культурно-художніх та видовищних, концертів, шоу-програм) винятково українською, а також дублювання або озвучування іноземних фільмів українською мовою.

Мовні метаморфози в людей, колективах та й в суспільстві спостерігаю ледве не з дитинства. Пригадую, як у моєму сільському юнацькому україномовному середовищі з’являлися ровесники, що приїжджали до дідусів та бабусь з міст і містечок на канікули. Розмовляли вони тільки (а іноді – підкреслено) російською. Причому про «мовну адаптацію» до сільських однолітків навіть не йшлося. Бо «руська» балачка однозначно виділяла їх серед сільської молоді не лише за мовною ознакою: це і манера говорити, і «город ський» одяг і навіть теми, часом «недосяжні» для однолітків. Словом, у зазначеному випадку застосування російської мови означало приналежність до іншого культурного середовища.

Схожу метаморфозу я зустрів, та й чого гріха таїти -сам піддався її впливу, в університетському гуртожитку. Тамтешня молодь, якщо не брати до уваги іноземців, приїхавши на навчання переважно з україномовних сіл і містечок, враз починала спілкуватися між собою російською. Чому так ставалося? Тому що кожен ново-спечений студент з провінції прагнув хоча б формально, через мову спілкування, прискорити власну інтеграцію до іншого культурного середовища, яке тоді неодмінно асоціювалося з носіями російської мови.

Недавні палкі соцмережеві дискусії щодо росій-ськомовності нового футбольного кумира, гравця ФК «Дніпра-1» Артема Довбика – тому підтвердження. Забивши вирішальний м’яч шведській збірній в 1/8 фіналу чемпіонату Європи, україномовний з дитинства Артем роздавав інтерв’ю… російською, через що наразився на шквал критики «мовностурбованих» громадян.

У нашій державі сьогодні склалося так, як колись у моєму гуртожитку, з поправкою на спортивні досягнення. Бо професійний спорт в Україні – справа російськомовна. Прикладів багато: Шевченко, Усик, брати Клички.

Засуджувати за це чемпіонів, завдяки яким про Україну дізнаються у світі, як мінімум, несправедливо. Бо в нас президенти – і нинішній, і попередній – у побуті і в сім’ї спілкуються російською, а перед телекамерами -українською. Так само «живе» добра половина чиновників найвищого рівня і переважна більшість народних депутатів. Така експлуатація державної мови мимоволі заганяє її в нішу штучності й незручності. А природна «російськість» перших осіб і відповідне ставлення до української, як і в моєму сільському дитинстві, виносить їх на вищий щабель ментальної ієрархії.

Тож виходить державну мову немає необхідності захищати законами, квотами чи обмеженням застосування інших мов. Просто українська – має стати синонімом успіху, високого гатунку, шляхетності. Якщо хочете -модною! Настільки, щоб нею хотіли розмовляти і спортсмени, і політики, і артисти. Але цього не станеться без інших метаморфоз: в економіці, в політиці, в цінностях.

Володимир ПІСОЦЬКИЙ