Нещодавно «Український інститут майбутнього» провів всеукраїнське соціологічне дослідження «Хто ми: дослідження українського суспільства до 30-річчя Незалежності України». Його дані зафіксували досить сумний стан масової свідомості: простіше кажучи, з’ясувалося, що ніяких «моральних авторитетів», які мали б вплив на світогляд всіх українців, в країні немає.

Ймовірно, основна причина – у відсутності цілеспрямованої політики держави в гуманітарній та інформаційній сферах. І з цим слід терміново щось робити, адже держава без коріння рано чи пізно приречена.

Чи можна вплинути на цей процес, і не лише з вищих кабінетів Києва, а, як то кажуть, «на місцях»? Якщо так, то яким чином, що потрібно? Такі питання ми адресували першому заступникові голови Дніпропетровської облради Геннадію Гуфману. Бо саме він кілька років тому започаткував у регіоні низку культурно-просвітницьких проектів, спрямованих на збереження пам’яті загиблих героїв минулих років.

– На Дніпропетровщині дехто сприймає вас як людину і політика, що виступає за консервацію «радянської ідеологічної спадщини». Постійна увага до пам’ятників Другої світової, прагнення зберегти в масовій свідомості пам’ять про подвиги майже 80-річної давнини… Ви впевнені, що це важливо?

– Дуже! Адже це і зараз знаходить відгук у багатьох наших співвітчизників. У більшості сімей є ті, хто захищав цю землю від фашистської загрози. Багато хто загинув, ще більше були поранені, але повернулися додому з Перемогою.

Важливо усвідомлювати, що ми, сьогоднішні – онуки і правнуки переможців. У будь-якому разі є спадкоємність поколінь, те, що прийнято називати корінням.

Коли я думаю, як це втілюється на практиці, завжди згадую слова пісні з одного дуже популярного ще недавно кінофільму. Впізнаєте? «От героев былых времен не осталось порой имен. Те, кто приняли смертний бой, стали просто землей и травой… Только грозная доблесть их поселилась в сердцах живих. Этот вечний огонь, нам завещанний одним, ми в груди храним».

– Звісно! Фільм «Офіцери», з Лановим і Баталовим. Класика.

– На ньому виросли кілька поколінь радянських хлопчаків. Зараз вони вже дорослі. Ті, хто створює сьогодення країни і закладає її майбутнє. Як ви вважаєте, чи може деякий пафос слів «смертний бой» або «в груди храним» виявитися для них важливішим за реальний зміст того, що відбувалося?

Але ж головна суть у тому, що всі ми перемогли фашизм. Страшне зло. Так, перемогли в складі тодішньої великої країни. Так, спільними зусиллями. І заплатили за ту перемогу мільйонами життів. Занадто дорого заплатили, щоб зараз про це легко забути.

Мільйони тих втрачених життів – велика трагедія. Однак пам’ять народу, на відміну від особистої, індивідуальної пам’яті, якраз і здатна, навіть зобов’язана зберігати баланс трагічного з героїчним. Історія – це завжди непросто, неоднозначно. Але пам’ятати і шанувати її необхідно. Навіть не заради минулих поколінь, перш за все заради себе. І виривати з неї шматки або навіть цілі періоди на догоду короткостроковим політичним цілям просто злочинно.

– Може, так зручніше для когось коли у цілого народу спочатку поступово стираються, а потім зовсім зникають моральні орієнтири?

– Я не прихильник теорії змови та іншої конспірології. І не прихильник ярликів типу «вірус бездуховності та байдужості». Але чітко бачу, як зміщуються акценти симпатій. Навіть до тих, хто тут і зараз завойовує для України як держави популярність, визнання, не побоюся цього слова -славу.

Ось візьмімо найсвіжіший приклад. Нашу легкоатлетку Ярославу Магучіх, що виборола для країни медаль на нещодавній олімпіаді, в ЗМІ та соцмережах довго ганьбили за фото на п’єдесталі з російською спортсменкою. Тільки заспокоїлися, але вже нова
«серія»: тиждень тому пів країни обговорювало, чия рука була на одному зі знімків чергової «серії». Виявилося, що рука австралійської спортсменки. А, ну тоді гаразд…

Хоча обговорювати й акцентувати увагу варто було геть на іншому. На тому, що, незважаючи на фактично зруйновану систему підготовки українських спортсменів і байдужість держави, наша землячка подарувала Україні право піднятися на п’єдестал спортивного змагання найвищого рангу. Ось у чому суть!

– Окремий випадок, хоча і показовий…

– Однак з таких «дрібниць» народжуються загальні тенденції. Знищувати своїх, якщо вони думають інакше. Применшувати власні досягнення і перемоги, більше захоплюючись чужими. Та й взагалі підміняти поняття усупереч здоровому глузду.

Але, всупереч офіційній пропаганді, настрої основної маси людей залишаються іншими. Я це вкотре побачив цієї весни, коли проходила наша традиційна «Толока пам’яті», і ми приводили в порядок пам’ятники воєнних років. До нас зверталися не тільки земляки і не тільки середніх років, а й зовсім юні – студенти, навіть школярі – з питанням «Чи можемо ми бути корисними?» І справа знаходилася для кожного з таких.

– Тобто існує суспільний запит на позитив, на його створення…

– Так, величезний запит! І молодим, і літнім набридли постійні конфлікти в суспільстві, перманентний розкол. В Україні настає період, коли потрібні позитивні й зрозумілі герої без відвертої ідеологічної мішури.

А ще, незважаючи на будь-яку гео-політичну гібридність, слова легендарного барда Володимира Висоцького про те, що «добро остается добром – в прошлом, будущем и настоящем» й досі не втратили актуальності…

Записала Ліана КОВАЛЬ