1 липня, коли в Україні офіційно стартує продаж сільськогосподарської землі, невпинно наближається і викликає цілу низку зовсім не святкових думок…
Питання землі завжди, протягом багатьох століть, залишалося дуже важливим для нас, українців. Зі шкільного курсу історії пам’ятаємо, що ледь не всі значущі соціальні катаклізми саме на нашій території за реальне підгрунття мали якраз земельну проблему. І сьогодні, коли світ вже встиг декілька разів змінитися, у дещо прихованому вигляді відбувається так само – навіть якщо бути впевненим, що за нашого життя новітніх «коліївщин» не станеться…

На жаль, стовідсотково бути впевненим у цьому не доводиться. Всі передумови пов’язані зі скасуванням багаторічного мораторію на продаж землі. Причому не будь-якої землі, а сільськогосподарського призначення, навколо якого вже другий рік поспіль точиться палка дискусія. Політики чубляться й сперечаються поки що у сплячому режимі, проте у певний момент хтось з них може закликати до сокири. Якщо зробить це переконливо, то навіть міське населення може відгукнутися, а сільському сам Бог наказує. Хоча й не проглядаються поки що серед діючого складу нашого «бомонду» ані «яреми вишневецькі», ані «устими кармелюки».

Про що б не говорили люди, вони завжди говорять про гроші. Сучасна земельна «революція» – точно не є винятком, скоріше – відображенням світових економічних тенденцій у постіндустріальному суспільстві. Тому значно важливішим, ніж суперечки навколо дозволу (або заборони) продавати землю іноземцям, зараз виглядає відповідь на питання «хто і в який спосіб її надалі використовуватиме» і яку саме частину від цього отримуватиме держава з її існуючою та навіть майбутньою соціальною інфраструктурою. Інфраструктурою, від якої залежить нормальне людське життя.

У міф, що, мовляв, як продавати землю іноземцям, то вони згодом повивозять до себе увесь наш коштовний чорнозем (хоча під час Другої світової навіть таке траплялося – потяги з родючим «чорним золотом» вирушали до Німеччини), зараз майже ніхто не вірить. І правильно – у ХХІ столітті економічна експансія виглядає геть по-іншому. Словосполучення «продовольча безпека» й поготів залишилася у громадській свідомості лише чимось абстрактним, навіть якщо іноді нагадує про себе багатьом цінами. Наприклад, на соняшникову олію у найближчому супермаркеті.

Однак є небезпеки іншого ґатунку, про які з нас, посполитих, мало хто конкретно замислюється на середньотермінову перспективу. Це з розряду «так що ж ми залишимо нашим дітям і онукам у спадок». Йдеться про перспективи зайнятості населення і потенційну втрату можливості на власній території заробляти (а головне – використовувати у вигляді національних податків!) додану вартість.

Має значення, хто землю оброблятиме і які саме запобіжники зможе встановити український уряд, якщо виникне потреба, для запрошеної потенційними власниками-нерези-дентами робочої сили. На існуючі зараз відповідні структури надії не дуже багато, бо гроші від роботодавців, навіть місцевих, надто часто опиняються в чиновницько-податківських кишенях замість бюджетів різних рівнів.

А головне – важливо, чи зможе держава створити умови, аби хоча б у сільськогосподарській галузі Україна та її бізнес-ро-
ботодавці мали можливість не просто ледь животіти – отримувати пристойний запас міцності, щоб конкурувати на світових ринках і біржах. З лісом, як свідчить практика останніх років, у нас й досі не виходить: рубають ліси, вивозять (до біса заборони, якщо митникам жерти хочеться) деревину, з якої виробляють меблі у багатьох більш заможніших за нас країнах Європи. Саме тому на меблевих ринках, умовно кажучи, «штовхаються дупами» поляки з італійцями, а ми залишаємося поза грою…

Якщо чинна «зелена» влада й надалі не перейматиметься проблемами відновлення сталого розвитку держави, а продовжить сповідувати зверхнє, «кліпове», мислення – чекаймо на суцільні горе й біду. Аграрний сектор через декілька років може продемонструвати ще більш негативні тенденції. І, попри величезний потенціал, Україна продовжить все більше нагадувати відвертий сировинний придаток значно далекоглядніших країн.

Але не одна Україна. Разом з нами усіма.

Конституція України
Стаття 13
Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.
Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом.
Стаття 14
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Андрій БОГАТИРЬОВ