Провідні капіталістичні країни не раз застосовували санкції до СРСР, прагнучи придушити радянську економіку. Іноді ці заходи виявлялися ефективними, проте інколи працювали проти самих ініціаторів.

Вже у 1917 році, відразу після жовтневого перевороту, країни Антанти разом зі США ввели проти Радянської Росії торгову і морську блокади – за відмову влади від виплат по боргах Російської імперії та націоналізацію іноземних підприємств.

У 1925 році західні країни і США знову ввели блокаду, яку прозвали «золотою». Приводом послужили згортання НЕПу та розрив концесійних угод. США, Великобританія, Франція і деякі інші держави відмовилися приймати у СРСР золото у вигляді оплати за імпортне обладнання, вимагаючи розплачуватися нафтою або зерном. Це тривало аж до 1934 року.

У 1939 році через радянську агресію проти Фінляндії Сполучені Штати оголосили про введення вже «морального ембарго» – такої собі своєрідної демонстрації протесту. Було встановлено заборону на поставки до СРСР авіатехніки та матеріалів авіапромисловості. Однак, попри всі сподівання «буржуїнів», обмеження аж ніяк не вплинули на економіку СРСР. Навіть навпаки – загальний оборот радянської зовнішньої торгівлі збільшився з 271,4 мільйона рублів у 1939 році до 485,2 мільйона рублів у 1940-му.

Після нападу нацистської Німеччини на СРСР, санкції США і Великобританія не вводили, аби не зашкодити його можливостям у розтрощенні німецького військового потенціалу. Іншими словами, перекласти основний тягар Другої світової на плечі союзника та не поспішати з відкриттям другого фронту.

У 1947 році влада США прийняла «доктрину Трумена», що передбачала стримування СРСР у всіх сферах. А вже у березні наступного року американське міністерство торгівлі обмежило експорт стратегічних матеріалів, устаткування й озброєнь в СРСР і соцкраїни Східної Європи. З тією ж метою в 1949 році США, Великобританія, Канада, Франція, ФРН, Австралія, Японія та інші об’єдналися у координаційний комітет з експортного контролю (КОКОМ). Розпочалася історія жорстких і дошкульних системних обмежень проти Союзу.

З середини 70-х наша країна почала нарощувати експорт енергоресурсів, що й призвело до залежності від сировинних ринків. Тож санкції стали для Москви більш чутливими. Коли США і їх союзники обмежили у 1962 році поставки труб великого діаметра, це призвело до затримки будівництва трубопроводу «Дружба».

У 1974 році Конгрес США схвалив гучну «поправку Джексона – Ве-ніка». Приводом став Указ Президії Верховної Ради СРСР від 3 серпня 1972 року. Відповідно до цього документа громадянам, які виїжджали на постійне місце проживання за кордон і мали вищу освіту, треба було відшкодувати державі витрати на їх навчання. США і Ізраїль не влаштовувало таке рішення, оскільки воно істотно обмежувало до них «приплив мізків».

У першій половині 1980-х США застосували економічні обмеження проти СРСР у відповідь на введення військ до Афганістану. Тут вже йшлося про лімітування в торгівлі й кредитуванні, а також заборону культурного обміну. Крім того, президент США Джеймс Картер оголосив про розірвання зернового контракту на поставку 17 мільйонів тонн.

Однак зернове ембарго не спрацювало, навпаки – зіграло проти американців. Радянський Союз почав купувати зерно в Аргентині, Австралії, Іспанії й Канаді. У відповідь американський президент вирішив викупити зерно у своїх фермерів за ринковими цінами. У підсумку США витратили більше $ 2 млрд., завдавши чималої шкоди економіці.

Введення радянських військ в Афганістан спровокувало спроби вплинути на Міжнародний олімпійський комітет для скасування XXII літніх Олімпійських ігор у Москві в 1980 році. Однак МОК відмовився використовувати спорт як засіб політичного протиборства. У відповідь США, а також їх союзники по НАТО і деякі інші країни (всього 64), Олімпіаду в Москві бойкотували. І отримали дзеркальну відповідь -бойкот Олімпійських ігор 1984 року в Лос-Анджелесі.

З приходом до влади в Америці адміністрації Рональда Рейгана політика економічного «задушення» СРСР отримала новий потужний імпульс. У стратегію входили підрив влади, гонка озброєнь і обвал цін на нафту.

Так, у 1981-му США знову спробували перешкодити розвитку радянської нафтогазової галузі. Стала реальністю заборона на поставки в СРСР обладнання для будівництва нафто- і газопроводів, що мали зв’язати Сибір із Західною Європою. Щоб продовжити будівництво, СРСР довелося збільшити експорт золота з 90 до 250 тонн на рік.

Втім, США не змогли повністю зірвати будівництво трубопроводів, адже, заборонивши іноземним компаніям поставляти продукцію за американськими ліцензіями, викликали незадоволення деяких європейських країн. У липні-серпні 1982 року західнонімецькі, французькі, британські та італійські уряди підтримали своїх виробників, оголосивши американські санкції незаконними.

Оскільки залежність СРСР від продажу вуглеводнів зростала, американці випробовували на міцність саме цю сферу. У 1986 році вони змусили Саудівську Аравію, яка домінувала в ОПЕК, різко наростити обсяги видобутку нафти. Відповідно ціна нафти впала з $ 30 за барель у листопаді 1985-го до майже $ 10 у липні 86-го. Експорт нафти тоді залишався головним джерелом валютних надходжень СРСР. Обвал цін зробив його нерентабельним і спричинив більш масштабну економічну кризу в країні. Обсяг торгівлі між СРСР і США у 1979 році становив 2,8 мільярда рублів, а в 1980 році він скоротився майже удвічі – до 1,5 мільярда.

Незважаючи на руйнівний ефект низки санкцій для радянської економіки, назвати їх, і тільки їх, справжньою причиною розвалу СРСР було б, щонайменше, необ’єктивно. Держава розвалювалася зсередини, і, напевно, розвалилася б самостійно без стороннього втручання. Можливо, трохи пізніше, можливо, за інших обставин…

О. ЯСНІЙ