12 липня – день пам’яті святих Петра і Павла (по-народному – Петра)

Два перші учні

Апостол Петро був старшим братом апостола Андрія, до зустрічі з Ісусом мав ім’я Симон. Апостольське ім’я Петро (з грецької — «камінь, скеля») дав йому Христос, коли покликав за собою. Тому апостол Петро сприймається як той камінь, на якому було засновано церкву.

Павло не відразу визнав християнство та Ісуса Христа як Месію. Лише почувши з небес голос Божий, став вірним християнином.

Петро і Павло навертали до віри тисячі людей. Крім того, Господь дав апостолам таку силу слова, що мертві воскресали, кульгаві починали ходити, хворі зцілювалися. За проповідування християнства по всьому світі обох їх спіткала мученицька смерть від римського імператора-язичника Нерона.

Петрівські мандрики

До свята наші пращури готувалися заздалегідь: прибирали на подвір’ї, білили хати, підмазували долівку, розмальовували піч, прикрашали стіни оселі та образи вишиваними рушниками. А вранці неодмінно йшли до церкви на службу Божу. Вернувшись після відправи додому, розговлялися мандриками. За легендою, таке печиво із сиру брали із собою в походи апостоли Петро й Павло. Саме тому й назва — мандри-ки, адже їх зручно брати в мандри.

Іван Котляревський теж згадує петрівські ласощі:
«Ковбас десятків з три Латину, Лавинії к Петру мандрик».

Зозуля вкрала у святих один мандрик і за це її Бог покарав: о цій порі вона перестає кувати, бо «мандрикою вдавилася».

Почути зозулине кування після Петра – лихий знак, тому казали: «Нехай зозуля кує до Петра, а на Петра ми її мандрикою вдавимо».

Наділяли цим печивом пастухів і підпасків.

Ті влаштовували спільну трапезу. На пагорбі, щоб було добре видно корів, викопувала канавку на глибину по коліна, застеляли її скатеркою, розкладали мандрики, сідали по «берегах» канавки і частувалися.
Тимчасом господарі корів вже самі зголошувалися приглянути за тваринами. Нехай діти відпочинуть, повеселяться. Вийшовши на пасовисько, дорослі проказували таку молитву: «Христе, Боже наш, оберігай і спасай худобину нашу вдень під сонцем, вночі під місяцем, під ясними зорями, і на пізнім ляганні, і на раннім вставанні, і на досвітніх годинах, де вона розпасає, де води спиває. Схорони її від звіра лютого, що її підстерігає, від язика злого, від гада гадовитого, ненаситного, від чоловіка лукавого, від усякого чорного зла, щоб повсякчас обминало її».

«Як зажнеться, так і обіжнеться»

У цей час у багатьох місцях України починаються жнива, а звідси й народне вірування, що справа святого Петра – «жито зажинати».

Зажинки починали вдосвіта, але не у саме свято Петра і Павла, бо таке — гріх. Помолившись, ішли в поле, аби зробити жнив’яний почин — обрядовий сніп. Із собою брали хліб-«зажинач», клали його на ниві: «Докотись, хлібцю святий, житечко наше, у наші клуні-стодоли… Хмари дощові, громи-блискавиці й ти, граде б’ючий, — обходьте ниву нашу стороною й до нас не наближайтесь. Боже, благослови! Пошли всім здоров’я у ці жнива, а померлим – царство небесне!»

Вим’явши дві жменьки зерна з колосків, складали їх навхрест. «Зажинковий хрест» символізував початок жнивної пори.

Тетяна МАЛИШЕНКО