55 років тому запрацював один із найдовших у світі нафтопроводів. У 50-х роках в європейських країнах соцтабору (звичайно, не без братньої допомоги СРСР) почався ріст економіки. А отже, зросла й потреба в нафті. Ось чому в грудні 1958 року на сесії Ради економічної взаємодопомоги було вирішено прокласти магістральний нафтопровід із Союзу до Східної Німеччини з відгалуженнями до Польщі, Угорщини та Чехословаччини.

Найлегшим виявилося підшукати назву нафтопроводу. І з нею довго не морочилися: «Дружба». Далі було складніше.

Це сьогодні, в епоху автоматичної прокладки нафтопроводів, їх технології відпрацьовані до дрібниць. А тоді це була нова і складна справа — як цей нафтопровід будувати, інженери і технологи мали уявлення приблизне. Але рішення було прийняте на політичному рівні й відмовлятися від нього високе керівництво не збиралося. Москва зобов’язувалася знайти на це сили і засоби, а соцкраїни обіцяли допомогти «чим зможуть».

Перші нафтопроводи в СРСР з’явилися відразу після війни. Починали прокладати з кількох десятків кілометрів, відколи у 1948 році геологи знайшли нафту в Татарстані. А вже через сім років їх довжина становила 700 кілометрів, зростала і кількість перекачувальних станцій.

Отже, до початку прокладки «Дружби» певний досвід будівництва та експлуатації нафтопроводів уже був. Але тут — зовсім інший масштаб. Тільки відстань, на яку планувалося протягнути нафтогін (із Волгоуральського нафтогазоносного району до НДР), становила 4,5 тисячі кілометрів!

Головною проблемою мегабудови стали труби. Використовувані раніше, мали діаметр усього 40—50 сантиметрів (їх випускали металургійні заводи в Україні та на Уралі за технологією академіка Бориса Патона). Для нафтопроводу в 200—300 кілометрів такого діаметра вистачало. Однак для майбутньої «Дружби» були потрібні 1400-міліметрові. У 1950-ті роки в Союзі навіть не існувало технології їх виготовлення.

А труби такого діаметра потрібні були негайно. Причому у величезній кількості! У світі подібну продукцію випускали дві країни: США і ФРН. Якщо з американцями не вийшло б домовитися взагалі (та й транспортування через океан влетіло б у чималу копійку), то із західними німцями можна було знайти спільну мову. Тим були потрібні нові ринки збуту, а Москва обіцяла оплатити поставки золотом. Ось тільки ФРН у політичному плані цілком залежала від Вашингтона. А «кляті янкі», з початком «холодної війни», ввели чергові економічні санкції проти Союзу.

Проте в жовтні 1962-го компанії Mannesmann, Hoesch і Phoenix-Rheinrohr, усупереч санкціям, підписали контракт на поставку труб в СРСР. Подібні замовлення були також розміщені в Італії та Франції.

Офіційно будівництво «Дружби» почалося в грудні 1960-го у двох місцях: на найскладнішій ділянці, в районі Карпат, і в початковій точці впуску нафти місті Аль-метьєвськ. Будівельники почали з геодезичних і земляних робіт, тому що нафтопровід передбачалося розмістити переважно під землею. Основний фронт робіт розвернувся через рік, коли німці стали поставляти відповідні труби.

ЦІКАВО!
У квітні 1963 року федеральний канцлер ФРН Конрад Аденауер заявив про негайне припинення поставок труб великого діаметра до СРСР. Однак вітчизняні трубопрокатники налагодили їх власне виробництво в найкоротші терміни.

На радощах на першій трубі робітники крейдою написали «… тобі, Аденауер!». Незважаючи на глибоке схвалення фрази усіма заводчанами, «народну творчість» довелося стерти. Проте робітники написали гасло знову, але в більш пристойній редакції – замінили лайку на слово «труба».

Щоправда, США не збиралися смиренно спостерігати, як Союз протягає сталеву артерію в серці Європи. У листопаді 1962 року американці на засідання ради НАТО винесли проект ембарго щодо постачання труб. У результаті, ембарго підтримали 13 із 15 країн-учас-ниць. Хоча воно і носило рекомендаційний характер, Німеччина та Франція розірвали угоди з СРСР. Але для Москви це не стало несподіванкою, бо розвідка вже доповіла про заходи Вашингтона проти нафтопроводу. І хоча ФРН і Франція відмовилися постачати труби, старі угоди ще діяли. Це дозволило не зупиняти будівництво, але паралельно займатися створенням свого виробника труб великого діаметра. Ним став Харцизький трубний завод в Україні.

Незважаючи на протидію США, будівництво просувалося майже за планом. До 1963-го були закінчені роботи на ділянках у Польщі, Угорщині, Чехословаччині та НДР.

Офіційне введення в дію нафтопроводу відбулося 15 жовтня 1964 року, а прокачування нафти до Східної Європи стартувало місяцем пізніше. Нафту переганяли 80 насосних станцій. На той момент «Дружба» стала найдовшим нафтопроводом у світі з протяжністю 4665 кілометрів. З них по території Союзу пролягало 3 тисячі. Нафтопровід перетинав 458 водних перешкод, у тому числі 18 великих річок, серед яких Волга, Дон, Десна і Дніпро. Якщо спочатку «Дружба» прокачувала 30 мільйонів тонн нафти на рік, то після будівництва в 1974 році другої нитки її пропускна здатність збільшилася до 100 мільйонів тонн.

♦ ♦ ♦

Нафтопровід «Дружба» і донині є основним постачальником російської нафти в Європу, а його протяжність на сьогоднішній день збільшилася до 9 тисяч_ кілометрів. Однак РФ — партнер не вельми надійний. Й досі у всіх на слуху чи не найбільший гучний міжнародний економічний скандал, пов’язаний з поставкою неочищеної нафти трубопроводом «Дружба». Значних збитків зазнали Білорусь, Казахстан, Україна, Угорщина, Словенія, Польща і Чехія.

О. ЯСНІЙ