СВЯТА ПРАВДА про «передовий досвід»

4 месяца ago anelya Комментарии к записи СВЯТА ПРАВДА про «передовий досвід» отключены

Й досі від прихильників «твердої руки» можна почути таке: за часів райкомів у всьому був порядок. А чи так насправді? Принаймні пів століття тому в колгоспному селі його залишалося не так вже й багато. Як не прикро, не побільшало тут ладу і в наступні роки та десятиліття…

Той, кому доля розпорядилася торувати шлях у журналістику з районних газет 70-х, пам’ятає або й сам був особисто причетний до щомісячних підсумкових сторінок роботи тваринників. Таблиці з численними показниками виробництва сільгосппродукції, назвами передових підрозділів та іменами кращих вважалися своєрідним дзеркалом району.

Підготовка такої сторінки була ніби й буденною справою для нашого сільгоспвідділу межівської «Червоної зірки». Але ставлення до неї з боку завідувача Івана Фалимоновича Во-луя було як до божества. До того, як стати газетними рядками, всі показники неодноразово уточнювалися, а потім коригувалися райуправлінням сільського господарства.

Бо не дай Боже з’явитися у газеті найменшій неточності! Тоді редакційні телефони червоніли від дзвінків колгоспних керманичів. Серед них завжди точилося змагання з неприхованим відтінком ревнощів і заздрощів.

Деякі з «агробаронів» тих часів заради високих показників могли й пилу в очі напустити. Бо всім кортіло слави й нагород. Про наслідки, які поглиблювали кризу на селі, тоді не думалося.

Але не тільки для керівного люду, а й для нас, газетярів, оті сторінки були чудовою підмогою в роботі. Ще б пак, усі передові та відстаючі господарства, кращі люди – як на долоні. Їдь на місце трудової звитяги, готуй матеріал, узагальнюй передовий досвід для його подальшого поширення та впровадження.

До речі, слово «досвід» у ті часи, без перебільшення, виявлялося найбільш уживаним і звучало від сторінок колгоспних багатотиражок до найвищих партійних трибун. Саме передовому досвіду, а не конкретній матеріальній допомозі держави відводилася чи не основна роль у піднятті сільського господарства. А воно помітно шкутильгало у порівнянні з іншими галузями – за показним економічним благополуччям крилися серйозні проблеми. Вирішити їх, звичайно, не міг жоден найпере-довіший досвід.

…Так-от. Запримітили в нашій редакції, що з місяця в місяць найвищі показники на відгодівлі свиней в однієї і тієї ж свинарки. Отож і відрядили мене, літпрацівника-початківця, підготувати матеріал про її роботу. Сьогодні (відтоді спливло майже пів століття) вже не пам’ятаю ні імені, ні прізвища тієї трудівниці. Хоча з етичних міркувань і не назвав би їх у цій публікації. Не називаю також ні назви села, ні колгоспу. Оскільки явище, про яке йтиметься, було досить поширеним.

Тваринницький комплекс на краю села угледів відразу, а вже там розпитав, де живе передова тваринниця. Заглушив мотоцикл біля двору, несміло ступив на подвір’я. Біля літньої плити, яку в наших краях називають кабицею, поралася жінка років п’ятдесяти. Привітався, назвав мету свого приїзду.

– Та ви, мабуть, зголодніли з дороги, – заметушилася господиня. – Я швиденько.

Не встиг я чемно відмовитися, як жовтками-сонцями сяйнула на сковорідці яєшня. На маленькому столику, застеленому вишитим рушником, з’явився запашний окраєць домашнього хліба.

– Перекусите, а потім і поговоримо.

Коли з нехитрою, але смачною, стравою було завершено, почалося «узагальнення досвіду». За кілька місяців редакційної роботи я вже встиг освоїти нудну термінологію, то й почав сипати запитаннями про особливості режиму утримання та годівлі, кормові й вітамінні добавки, догляд за поросними матками з приплодом. Жінка уважно слухала, кивала головою, а потім промовила:

– Хочете правди? Але, будь ласка, не для газети. Для життя, яке у вас, бачу, ще попереду. Досвід дуже простий. Живу я одна-однісінька… Чоловік мій з війни клятої не вернувся, діточок Господь не встиг нам послати. А чи багато мені одній треба? Курочок десятків зо два, город. Свині мені всі печінки проїли, років з тридцять життя мого відібрали. Напарниці ж по двоє-п’ятеро тримають – кому дітей на ноги зводити, комусь на місці ще дідівської хати нову зводити треба.

Заробітки наші знаєте які… Проте скотину треба ж чимось годувати? То й котять на велосипедах з роботи щодня то по клунку дерті, то відрами кашу. А я своїм ненажерам все віддаю до грама. То й прирости у моїх більші.

Ось така вона свята правда і, вибачте, увесь досвід. Та хіба тільки з нашої ферми тягнуть? І доярки не з порожніми руками з роботи вертаються.

Я сидів розгублений, не промовивши ні слова. Збагнув, що ніякої публікації редакція не побачить.

Ніби вгадавши мої невеселі думки, жінка промовила:

– А з досвідом, якщо він комусь дуже потрібен, зробіть от як. Повернетесь у редакцію, візьмете якусь розумну книжечку про вирощування свиней та напишете так, як треба начальству… На нашій фермі, у червоному кутку, їх десятки, мухами засиджені – книжку про свинарство написати легше, ніж самій свині ладу дати.

Повернувшись до редакції, я вчинив так, як порадила моя співрозмовниця. Взяв брошуру-методичку з редакційної бібліотеки і вклав всі її рекомендації в уста передової свинарки. За оцінкою керівництва, стаття вдалася. Хоча, розумію тільки тепер, і редактор Володимир Олійник, і завідувач Іван Волуй прекрасно знали всю правду про «передовий досвід» господарювання на селі та здогадалися про істинне походження мого матеріалу. Але, як і всі журналісти того часу, вони були заручниками системи «генерального курсу». Тож чи маю я сьогодні моральне право дорікати своїм першим вчителям?

З роками я зрозумів:

за справжніми і липовими досягненнями на полях і фермах стояли звичайні та скромні трудівники-працелюби. І яким досить часто життєві обставини не залишали вибору, де саме заробляти на хліб насущний – на фермі з допотопними умовами праці чи на зрошеному власним потом полі. Наші люди звикли до всього і майже ніколи не перечать долі, яка буває з гірким присмаком несправедливості.

Це тільки в юності, та й то до перших мозолів, здається що всюди, на кожному кроці, суцільна романтика й пафос.

…Гортаєш сьогодні газетні сторінки, дивишся телевізор і, хочеш того чи ні, око натикається на «передовий досвід». Тільки вже перелицьований під нові суспільні та економічні реалії. Люди добрі, скільки ж можна дурити себе та інших? Від пустослів’я і тупцювання на місці заможнішою не стане ані держава, ані ми з вами. А особливо поруйноване, понівечене та поставлене на коліна село.

Село, якому весь час шкодить «передовий досвід».

Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ

Поделиться: