22 травня – святого Миколая Чудотворця. Ми вшановуємо його пам’ять двічі на рік: 19 грудня, у день смерті святителя, і навесні, 22 травня, коли його мощі було перенесено з Мири Лікійської до південного італійського міста Барі.

Рятівна експедиція

В XI столітті Візантія переживала важкі часи, втрачаючи в кривавій боротьбі з мусульманськими завойовниками великі території, а з ними і християнські святині. Тоді віряни, побоюючись, що мусульмани знищать нетлінні мощі лікійського архієпископа, вирішили їх вивезти. Була організована небезпечна військова експедиція з італійського міста Барі. 22 травня 1087 року вона успішно завершилася. Містяни з великою шаною прийняли мощі Божого Угодника і поховали їх у церкві Івана Предтечі. Нині вони зберігаються у базиліці Сан-Сабіно.

Свято встановлене римським папою Урбаном ІІ в ХІ столітті. До нашого церковного календаря день св. Миколая у травні запровадив митрополит Київський та всієї Русі Єфрем наприкінці того ж сторіччя.

Ніч на пасовищі

Травневого Миколу називають ще весняним, ярим, теплим, або літнім.

Цього дня неодмінно виганяли коней на першу пашу, «бо ярий Микола — опікун коней і свято конюхів»: «Прийшов Ми-колай — коні випасай». З такої нагоди на майдані, посеред села, священик кропив тварин свяченою водою. По полях їздили вершники — «щоб нечиста сила коней не мучила».

А ще Микола теплий вважався чоловічим святом: був звичай вперше лишатися хлопцям на пасовищі цілу ніч коло своїх улюбленців.

Хлібороби 22 травня виходили на лан оглядати посіви, бо саме після весняного Миколи «колос поправляється». Пшениця має густо вкрити поле. А «як не вбачиш до Миколи
колосу — то буде плачу й голосу».

Святий є також покровителем мореплавців і рибалок. Чорноморці вірили, що їх супроводять «два Миколи.: морський, що керує кораблями, і мокрий — володар водних виднокраїв». Обидва завжди невидимо присутні поміж моряками. Тому під час бурі на морі, в разі небезпеки потонути, моляться про спасіння саме до Миколи Чудотворця.

А ось яка легенда дійшла до нас про пригоду, що трапилася за княжих часів у Києві. Молоді батьки з дитинкою пливли човном по Дніпрі. Темною ніччю мати задрімала, і немовля випало з рук. У розпачі вона ридала: «Святий Миколо, врятуй моє дитя!». І сталося диво: вранці у соборі святої Софії, перед іконою Святителя, лежало те саме немовля – мокре, але живе. В пам’ять про чудесне віднайдення у храмі на хорах зробили вівтар Миколи Мокрого, де помістили чудотворну ікону.

Гайда на річку!

На весняного Миколу воду в річках та озерах святять для купання. До того дня навіть ластівка не купається, тому не годилося й будь-кому купатися, «бо з людини верба виросте» – натяк на неминучу смерть (плакучі верби зазвичай росли на цвинтарях поруч із могильними хрестами). Плаваючи, слід було мати натільний хрестик та примовляти: «Христос купався, води не боявся, і я буду купатись, води не боятись!»

Люди кажуть, що обидва Миколи погоду встановлюють: «На першого Миколи не буває студено ніколи, а на другого Миколи не буває тепла ніколи». Також підмічено: «до Миколи кріпись, хоч розіпнись, а з Миколи не журись: почалося трудове літо».

Тетяна МАЛИШЕНКО