Сорок п’ять років тому селяни в СРСР уперше отримали паспорти – до цього вони понад 50 років були кріпаками при колгоспах.
Коли у 1929 році пролетарський поет Володимир Маяковський написав знаменитий вірш про радянський паспорт, насправді ніяких документів з такою назвою у громадян СРСР не було. Вони з’явилися пізніше і далеко не в усіх. А «червоношкірі паспортини» мали лише дипломати…

Перші паспорти прості смертні стали отримувати у 1933-му, та й то лише в Москві, Ленінграді, Харкові, Києві та ще деяких великих адміністративних і промислових центрах країни. Як наголошувала постанова уряду, паспортизацію затіяли заради «очищення цих населених місць від куркульських, кримінальних й інших антигромадських елементів».

Досвід оцінили позитивно, і в наступні передвоєнні роки паспорти отримали жителі малих та великих міст Країни Рад. А ось мешканці сіл неосяжної батьківщини аж до середини 1970-х жили без головного документа громадянина. Те, що понад 60 мільйонів дорослих людей навіть через півстоліття після утворення Союзу не могли дістати «з широких штанин» предмет гордості Маяковського, було фактичним визнанням того, що за розвиненого соціалізму величезна маса людей жила в умовах кріпосного права.

Але кмітливі селяни знаходили всілякі лазівки, щоб обзавестися паспортом як маленькою путівкою у велике життя. А куди їм було діватися? Селяни масово йшли в місто, бо там можна було вижити. Втім, і в містах володарі «молоткастого і серпастого» користувалися досить обмеженою свободою. Паспорт з його обов’язковою пропискою та іншими атрибутами соціалізму зв’язав населення по руках і ногах.

У 1929 році в СРСР оголосили тотальну колективізацію. Процес зажадав загнати мільйони громадян у колгоспи і утримувати їх там будь-якими адміністративними методами.
Щоб відокремити зерна від полови, тобто городян від селян, у грудні 1932-го вийшло розпорядження Раднаркому про видачу перших паспортів, що значно спрощувало селекцію населення.

Однією з цілей уряду було бажання розвантажити міста і робочі селища «від осіб, не пов’язаних з виробництвом і роботою в установах і школах і не зайнятих суспільно корисною працею». В результаті за перші чотири місяці 1933 року з Москви і Ленінграда виселили близько 700 тисяч осіб. Далі справу поставили на конвеєр, і вже до 1937 року Наркомат внутрішніх справ відзвітував перед Раднаркомом про виконану роботу. У документі, складеному в найстрашнішому радянському відомстві, зазначалося, що в межах 100-кілометрової зони навколо Москви, Ленінграда і 50-кілометрової зони навколо Києва та Харкова паспорти видані всім, хто має на них право.

Це правило пережило НКВС, після війни трансформоване в МВС. Ще довгі 40 років, до середини 1970-х, селянин, який бажав поїхати куди-небудь далі райцентру, зобов’язаний був
отримати дозвіл у сільраді, у голови колгоспу, районного начальства. Термін дії цієї дорогоцінної «відпускної» становив не більше 30 днів.

Радянський паспорт тих часів був документом особливим. Його володар хоч і отримував деякі цивільні права, однак позбавлявся приватності. У паспорті вказувалися не тільки прізвище, ім’я, по батькові, а й національність, прописка, сімейний стан, діти, наявність закордонного паспорта і навіть соціальний статус – робітник, службовець, учень, пенсіонер, утриманець. Паспорт до 1950-х мав ще один рядок – місце роботи. Адже з 1940 року самовільний відхід з державних, кооперативних і громадських підприємств, перехід з одного підприємства або установи в іншу були суворо заборонені.

Навіть після смерті Сталіна в 1953 році, в період так званої хрущовської відлиги, паспортна система ще кілька років залишалася такою ж суворою і безкомпромісною. Одна з причин – бідність спустошувала села. Перебратися в місто, де є робота та скромна платня, стало нездійсненною мрією зубожілого селянства.

З ростом промислового виробництва і, як наслідок, з виникненням гострого дефіциту робочих рук на великих підприємствах у житті паспортизованих і безпаспортних громадян накреслилися зміни. У 1956-му Микита Хрущов скасував кримінальну відповідальність за самовільне залишення роботи. А наступного року пом’якшив умови виїзду колгоспників за межі села. За задумом радянського лідера, всі охочі, незалежно від походження, могли отримати паспорт і поїхати піднімати цілину, відроджувати промисловість, підкорювати тайгу.

Тож втримати людську масу виявилося вже неможливим. З 1960-го по 1964-й, за чотири останні роки хрущовського правління, з сіл у міста пішли 7 мільйонів людей.

Селяни мріяли про паспорт як про символ свободи, хоча городяни – щасливі володарі документа з гербом на обкладинці – мали її далеко не в повному обсязі. Пересування по країні хоч і не регламентувалося, але вибір постійного місця проживання був обмежений пропискою. Життя без прописки тягло за собою штраф, а за рецидиву – виправно-трудові роботи на строк до одного року.

У 1973 році міністр внутрішніх справ Микола Щолоков зрозумів, що третина населення країни – 62,6 мільйона осіб у віці старше 16 років – як безпаспортні жителі села слабо контрольовані й майже не враховані. Щоб виправити ситуацію, він направив у Політбюро ЦК КПРС пропозиції щодо зміни системи: «Паспортизація сільських жителів поліпшить організацію обліку населення та сприятиме більш успішному виявленню антигромадських елементів». Його підтримали керівники КДБ і прокуратури.

♦ ♦ ♦

Згодом Рада міністрів СРСР ухвалила, що з 1976 року в країні має розпочатися поголовна паспортизація. Вперше в історії держави робітників і селян зрівняли в цивільних правах. Лише до 1982 року, тобто усього за дев’ять років до розвалу Союзу, всі його жителі, які досягли 16 років, стали володарями паспорта. В країні нарешті настали свобода і рівність, але лише за радянськими мірками.

О. ЯСНІЙ