25 квітня – Вхід Господній до Єрусалима, або Вербна неділя. Вона завершує передостанній тиждень Великого посту -Вербний.

На віслюку – значить з миром

Того дня близько двох тисяч років тому Христос в’їздив до Єрусалима на віслюкові. Миряни встеляли шлях Ісуса пальмовими гілками. (Після чого пішов звичай святити галузки. За відсутністю пальм ми святимо вербове гілля, бо воно найраніше розпускається).

Панувало піднесення, лунали вигуки: «Осанна синові Давидовому!». Так зустрічали лише царів. Та Спаситель знав: ця прикрашена знаками вічності дорога насправді веде до Голгофи. Він в’їздив як цар. Але цар духовний, кроткий. Тож і сидів не на коні, як годиться земним царям, а на віслюку.

Утім містяни вітали Ісуса саме як політичного лідера. Мешканці Святої землі вже багато років потерпали від несвободи під владою римлян. І були певні: той, що перетворив воду на вино, зцілював невиліковних і воскресив Лазаря, приведе їхній народ до демократії.

Але Господь поводився зовсім інакше: не став на чолі війська, не прагнув державності, влади… Його влада була зовсім інша. Все це дуже довго не могли зрозуміти і самі учні, і навколишній люд. Вони не впізнали Сина Божого, не зрозуміли Його дій.

Лише після розп’яття і Воскресіння всім відкрилося, що Христос прийшов врятувати їх не від зовнішнього ворога, а від зла у їхніх власних душах.

Не я б’ю – лоза б’є

У неділю у храмах святитимуть вербу. Її ріжуть напередодні рано-вранці. Свячена верба цілюща. Годиться на узвари чи настоянки від головного болю, високої температури. Котики-бруньки ковтали, «аби горло було здорове». Вербовим листям дівчата натирали щоки для рум’янцю.

Колись після відправи, як священик окропить гілля свяченою водою, діти рахували котики на галузках (брали три найдовші), бо такий буде вивід курчат, каченят, гусенят – хто на що загадав.

Господарі, йдучи з церкви зі свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок або — як було близько — то в полі, «аби росла Богу на славу, а нам, людям, на вжиток». Вербова гілочка, навіть без коріння, приживається у будь-якому ґрунті: «Верба, мов лугова трава, її скосиш – а вона знову виросте». Одну галузку неодмінно садили біля криниці: «Де срібліє вербиця, там здорова водиця». Решту заносили в оселю, ставили під образами. Вербовий букетик мав простояти цілий рік, оберігаючи житло від блискавок, пожеж, повеней, інших катаклізмів.

Як, увійшовши до оселі, заставали когось, хто проспав заутреню, то похльоскували такого: «Нея б’ю, лоза б’є, віднині за тиждень буде в нас Великдень».

Пухнастим віттям батьки легенько цьопали малечу -від пристріту і псування, примовляючи: «Будь здоровий, як вода, багатий, як земля, а красний (красна), як тая паска, бо в ній Божа ласка».

Зі свяченою вербою обходили пасіку, «аби бджоли роїлись»; стайні й кошари – аби худоба була плідна, давала багато молока та «щоб не губилася від череди і всяка нечисть не чіплялася».

Як лишалися торішні гілочки, їх не викидали: краще пустити за течією річки чи струмка. А найліпше сухим гіллям розпалювати піч, як пектимуться паски.

На Вербному тижні, який ще називають Вербниця, небажано сіяти конопель і городину: «виросте ликувате, як верба». Так казали-вірили наші предки. Прислухаймося, аби мати добрий врожай.

Тетяна МАЛИШЕНКО