Ще якихось три десятиліття тому вона була всесильною, а підвалинами їй слугувала 6-та стаття Конституції СРСР 1977 року: «Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу».
А що ж крилося насправді за стінами партійного бастіону?

Як би це не намагалися приховувати, запорукою успіху в побудові своєї кар’єри для багатьох ставало саме заповітне членство в КПРС. Адже будь-який керівник заводу, фабрики, інституту або іншої господарської організації, навіть проти його внутрішнього бажання, обов’язково мав бути членом партії. Без партквитка людину зазвичай просто не призначали на високу посаду. Тобто було подвійне підпорядкування. З одного боку вищим господарським інстанціям аж до Ради Міністрів СРСР. А з другого, найголовніше – як комуніст людина зобов’язана була підкорятися партійним органам: первинній партійній організації, райкому і до ЦК.

Такий принцип дозволяв партійним органам здійснювати повне керівництво всією господарською діяльністю країни. Адже жодне більш-менш значуще господарське рішення не могло втілитися у життя без резолюції функціонерів КПРС.

Це була стратегія системи, охрещеною демократичним централізмом.

КПРС позиціонувала себе як партія трудового народу.

І щоб підтримувати цей статус, існувала жорстка вимога до прийому в партію за соціальною і професійною ознакою. У різний час відсотки цензу змінювалися, хоча не суттєво. В цілому можна навести такі цифри: серед членів партії 60-70% мали складати робітники й колгоспники, і лише 30-40% – технічна, наукова і творча інтелігенція.

У підсумку пересічний робітник або колгоспник міг практично безперешкодно вступати в партію. Досить було лише подати заяву і гідно витримати кандидатський стаж.

Найцікавіше, що рядовим гегемонам або трудівникам полів і ферм, які не збиралися робити ніякої кар’єри, членство в партії практично нічого не давало і раю не обіцяло. Звичайно, крім необхідності щомісячно сплачувати членські внески і головного болю у вигляді обов’язкового відвідування партзборів. Ніяких спецроз-подільників, державних дач та інших благ рядові комуністи в Радянському Союзі не мали і мати не могли.

Зате для науково-технічної та творчої інтелігенції, яку в КПРС пускали у меншій кількості, партійні палітурки виявлялися справжнім «квитком до раю». Адже пересічний інженер просто не міг піднятися по службових сходах без членства в партії. Хіба що стати начальником дільниці на заводі або начальником сектора в НДІ. Далі – зась.

Окрема тема – КПРС і армія. Збройні Сили практично повністю підпорядковувалися волі партії. Це закріплялося основними актами їх життєдіяльності – від військової присяги до вимог трьох із чотирьох армійських статутів.

Відповідно зі Статутом внутрішньої служби, наприклад, зобов’язання перед КПРС мав весь особовий склад. Навіть від безпартійної у своїй основній масі солдатів і матросів вимагалося «бути відданим справі та інтересам партії і в боротьбі за це не жаліти ні своїх сил, ні самого життя».

Ось чому кількість членів партії у погонах залишалася в рази більшою від їх соратників у галузях народного господарства. Бо всі командири, починаючи з ротної ланки, були зобов’язані перебувати в партійних рядах. А ще партквиток, крім, командирських,
морально-ділових якостей і освіти, служив перепусткою на більш високі посади.

Серйозні блага партквиток давав артистичному світові. Звання заслуженого або народного артиста СРСР члени партії отримували в сотні разів легше, ніж безпартійні. Тих, хто зумів пробитися до висот, не маючи партквитка в кишені, у країні можна по пальцях перерахувати – Фаїна Раневська, Аркадій Райкін, Ігор Моїсеєв, Георгій Товстоногов.

Що ж стосується інших комуністів неробочих спеціальностей, то пільги і блага починалися лише на рівні інструкторів райкомів партії, заступників начальника підприємства або НДІ. Тільки там їм ставали доступними спецрозподільники, державні дачі, партійні поліклініки, санаторії та будинки відпочинку. Пробитися до цих пільг можна було, лише зайнявши «потрібну» посаду з партквитком у кишені. Тому серед науково-технічної інтелігенції часом йшла страшна гризня за місце в черзі «у комуністи».

У побуті, на кухонних посиденьках усіх часів, червоний партквиток із портретом «вождя світового пролетаріату» зазвичай називали не інакше, як «квитком у рай». І в цьому «підпільному» жарті містилася величенька доля істини. Хоча боротьба за заповітну червону книжечку дуже багатьом й коштувала кар’єри, зламаних доль, а то й просто життя. Але такими були правила гри в «суспільстві розвинутого соціалізму», яке понад сім десятиліть «мудро будувала» КПРС зусиллями, часто неймовірними, усього народу.

О. ЯСНІЙ