Знову про Фокіна. Його на засіданні Комітету Верховної Ради з питань державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку і містобудування було піддано нещадній обструкції, засуджено фактично все сказане і зроблене ним і, зрештою, указом Президента Зеленського звільнено з посади першого заступника керівника української делегації в трьохсторонній контактній групі. Така коротка й безславна історія невдалого повернення Вітольда Павловича у «велику політику»…

Той, хто хоча б раз у житті очолював колектив, підприємство, або принаймні групу колег, напевне знає, що формально стати будь-яким начальником куди простіше, ніж насправді керувати людьми. Тут наказу чи розпорядження про своє призначення замало.

Куди складніше досягти того, аби твої власні накази не ігнорувалися, прохання – виконувалися, а працівники не жили очікуванням твого звільнення.

Про існування неписаних правил у взаємовідносинах «керівник – підлеглий» написано немало. І такі аксіоми, як «своїх підлеглих можу карати лише я» чи «розбір польотів», проводитимемо вдома, а для ворогів і конкурентів ми – єдина міцна команда» – професійний мінімум для того, аби мати хоча б первинну повагу керівника в колективі.

Фокін на дев’ятому десятку свого життя зустрівся з принципово іншим. Члени комітету, переважно «слуги народу» і традиційно для сучасної політики «люди без біографії», не зрозуміли намагання політика старої школи бути об’єктивним при обговоренні державних питань, пробувати глибше розібратись у проблемі, проявляти толерантність і взаємоповагу. Не така сьогодні політична мода!

Тому комітет і рекомендував негайно звільнити Фокіна з ТКГ, і добре, що на нього хоч не завели кримінального провадження.

Але мене відверто здивував Президент. Який тут же задовольнив рекомендацію, навіть не пояснюючи свого рішення. Як, власне, не пояснював він і призначення екс-прем’єра до цієї групи.

Суть описаної ситуації не в тому, як присутність чи відсутність Фокіна у ТКГ впливатиме на Мінський процес. Скоріше за все – ніяк. Проблема Президента і держави в тому, що у нашому суспільстві повністю відсутнє поняття відповідальності за кадрові рішення. Як призначення, так і відставки. При їх прийнятті керуються лише емоціями, політичною доцільністю і тимчасовістю.

Можливо, в цьому й полягає нинішня філософія державного управління? Але такими методами нескладно остаточно розгубити поріділі залишки «своїх».

Про це теж гарно написано. У Макіавеллі. Але ж хіба зараз до нього?

Володимир ПІСОЦЬКИЙ