Згадуючи про соціальні заворушення і народні бунти у великих промислових містах СРСР кінця хрущовської епохи, як правило, говорять про російський Новочеркаськ. І «соромляться» розповідати про заколот, що стався майже шість десятиліть тому в Кривому Розі.
Учасники і свідки тих подій, охрещених як «бунт на Соцмісті», добре пам’ятають їх і сьогодні, хоч рідко згадують про них з власної ініціативи.

..16 червня 1963 року в трамваї, який їхав уздовж парку в районі Соцмістечка (поблизу нинішнього стадіону «Металург»), розгорівся побутовий конфлікт: пасажирам не сподобалася зухвала поведінка нетверезого солдата. Його висадив і почав «заспокоювати» міліціонер, за свистком якого на допомогу прибігли патрульні – як виявилося, теж п’яні.

Громадяни, які тільки-но вимагали привести солдата до тями, були обурені тим, як з ним поводиться міліція. Не бажаючи втратити в натовпі солдата, правоохоронці не придумали нічого кращого, ніж відкрити вогонь. Були поранені двоє перехожих, але солдатові не вдалося втекти: його потягли в Дзержинський районний відділ внутрішніх справ.

По району миттєво розійшлася новина – «п’яні мусора б’ють солдата і стріляють у людей». Навколо районного відділу внутрішніх справ на вулиці Революційній зібрався значний натовп (близько 600 осіб), які вимагали відпустити військовослужбовця і покарати винних у свавіллі.

Влада почала стягувати до місця подій міліцейські підрозділи з інших районів, але на протестуючих це не справило належного враження: у міліцію полетіло каміння, а та в свою чергу відповіла кийками. Люди перевертали машини, врешті-решт прорвали міліцейське оточення та штурмом зайняли перший поверх РВВС. На другий поверх, де знаходився збройний арсенал, підніматися не ризикнули, розуміючи, що тоді «будуть стріляти прямо в голову».

Міліціонеру, з якого все почалося, вчинили самосуд: повісили на пустирі – там, де зараз знаходиться криворізький міськвиконком. Бунтівники підпалили будівлю РВВС (подейкують, що ініціаторами підпалу були «рецидивісти»: в результаті згорів архів кримінальних справ). Міліція відкрила вогонь на ураження.

Паралельно по тривозі було піднято особовий склад дислокованої у Кривому Розі танкової дивізії, а з Дніпропетровська по тодішньому бездоріжжю терміново виїхали підрозділи внутрішніх військ. Протистояння тривало три дні. Придушували бунт жорстоко: за офіційними, напевно применшеними даними, вбито було семеро, 15 осіб було поранено.

Натомість у місті говорили про сотні покалічених і десятки вбитих. У народі ходили наполегливі чутки про розстріляну міліціонерами вагітну жінку.

Під час бунту все, що відбувалося, ретельно знімали на фотоплівку співробітники «органів», які розташувалися на дахах і в інших зручних місцях. Фотографували як загальні плани, так і окремих людей: найполум’яніших ораторів і активних бійців. Наступного дня почалося переслідування учасників заворушень. На підприємствах робітників збирали в актових залах і показували їм фотографії, вимагаючи впізнати «зачинщиків».

Тих, кого змогли ідентифікувати, «притягли»: за офіційними даними, кримінальну відповідальність понесла 41 людина. Когось згідно з вироком суду розстріляли, інші отримали до 10 років суворого режиму.

Вісті про бунт, який розгублена влада ледве змогла придушити, швидко розійшлися по всьому місту, вийшли за його межі.

Всього через кілька днів у районі Центрального гірничо-збагачувального комбінату міліцейський патруль брутально розганяв бабусь, які торгували на вулиці насінням та іншими дрібницями. Назустріч йшла група робітників,
які поверталися зі зміни. «Ви що, хочете, щоб ми тут влаштували те, що було на Соцмісті?» – з такою погрозою роботяги обступили запопадливих правоохоронців.

Конфлікт на ЦГЗК був менш масштабний і кривавий, але показовий: люди, як і раніше, вірили в свої сили, і події дводенної давності цю віру не підірвали, а лише зміцнили.

Характерно, що очевидці та учасники вперто заперечували будь-який зв’язок заворушень із підвищенням цін, дефіцитом або іншими економічними проблемами. Більш того, вони (всупереч історичним даним) взагалі заявляли, що це не було проблемою, що в ті часи ціни тільки знижували. «Бунт на Соцмісті» криворіжці й досі вперто пов’язують винятково з протестом проти міліцейського свавілля.

♦ ♦ ♦

З більш віддаленої перспективи очевидно, що такі спалахи цивільної непокори могли відбутися тільки в суспільстві, де давно вже тліли іскри соціального конфлікту. Але ж чому і в сьогоднішньому українському загалі існує чимало чинників, які посилюють соціальну напруженість? Чому перелік (далеко не повний і не завжди оприлюднений) випадків безкарного поліцейського свавілля – катувань, знущання, побиття, фабрикації справ та ін. – поповнюється з регулярною постійністю, підриваючи довіру до неодноразово реформованих «вартових правопорядку»?

О. ЯСНІЙ