Із середини 1960-х років держава вдалася до масштабних закупівель американського зерна. Офіційні заяви влади про те, що такий крокдозволить швидко вирішити проблему з хлібом у неврожайних регіонах, не мали мали нічого спільного з дійсністю.

…У 1960 році країну раптово охопила продовольча криза. З прилавків магазинів зникли деякі види круп, яєчна вермішель, вершкове масло, пряжене молоко, м’ясні напівфабрикати, ковбасні вироби. Але, що найдавніше, почалися перебої з борошном і білим хлібом. У булочних були встановлені обмеження — продавалися лише батони сіруватого хліба, який готували з домішкою гороху. В деяких регіонах навіть запровадили списки.

У грудні 1963-го радянський уряд вимушено закуповує у США 12 мільйонів тонн зерна, а до 1970-х років імпорт зернових — вже на потоці. В обмін на безперебійні поставки зерна Вашингтон фактично змушує Москву продавати в США нафту за заниженими цінами.

20 жовтня 1975 року між двома державами був підписаний довгостроковий договір, згідно з яким СРСР зобов’язувався щорічно закуповувати у США 6 мільйонів тонн зерна на суму не менше 1 мільйона доларів. Союз отримував також право фактично без обмеження збільшувати обсяг закупівель. Статистика свідчить, що за 1976 рік, наприклад, у СРСР зібрали 186,8 мільйона тонн зерна, а в США — на мільйон більше. Звичайно, 255-мільйонне населення Радянського Союзу споживало помітно більше хліба, ніж 216-мільйонні Сполучені Штати. Проте це навряд чи пояснює величезні масштаби імпорту американського зерна.

За заявою радянського уряду, таку ситуацію було викликано аж ніяк не дефіцитом зерна, а бажанням вивільнити додаткові потужності для виробництва м’я-со-молочної продукції, що мала «поліпшити харчування радянських людей». Але економісти стверджували, щовся справа—у доцільності. Наприклад, на Далекий Схід було вигідніше транспортувати зерно зі США, а не з України або Казахстану.

Втім, глибинні причини виявилися геть іншими.
Цілком очевидно, що затіяні ще Хрущовим економічні реформи, які повинні були привести країну до більш ефективного господарювання, почали давати збої. Кукурудзяна кампанія, освоєння цілини, ліквідація «неперспективних сіл», хімізація грунтів і, як наслідок, їх швидке виснаження — все це негативно позначалося на кількості і якості врожаю зернових.

Американські ЗМІ повідомляли, що СРСР був змушений купувавати зерно в США через те, що екстенсивні методи освоєння земель не спрацювали. На підтвердження сказаного, «Голос Америки» наводив статистику: «Якщо у 1954-58 роках середня врожайність пшениці в Союзі сягала 7,3 центнера з гектара, то до 1962 року вона знизилася до 6,1 центнера».

Експерти висловлюють ще одну версію «хлібної» залежності від США. До 1960-х років значна частка помелу борошна і випічки хліба припадала на кооперативний сектор. Державні хлібозаводи існували переважно у великих містах, причому асортимент виробів був украй бідним. Більшу ж частину хлібобулочної продукції випускали приватні хлібопекарні, представлені артілями. У середині 1960-х в країні була повністю ліквідована промислова кооперація, а її підприємства націоналізовані. На них були введені абсолютно зайві адміністративні посади, які з’їдали левову частку бюджету, аж ніяк не сприяючи підвищенню ефективності роботи підприємства. У результаті зникла матеріальна зацікавленість працюючих, що моментально позначилося на якості та обсягах продукції. Навіть при достатніх запасах зерна борошномельні й хлібобулочні заводи вже не могли задовольняти потреби країни.

На початку 1980-го, коли закупівлі зерна в США досяг-ли 16 мільйонів тонн, американська влада через вторгнення радянських військ до Афганістану несподівано ввела торгове ембарго. Тепер
СРСР змушений був збільшити поставки зернових з інших країн — Канади, Аргентини, Австралії. До 1984 року на частку радянських закупівель припадало понад 15% світового імпорту зерна — 46 мільйонів тонн.

Деякі аналітики пояснюють ситуацію не стільки проблемами СРСР, скільки прагненням США підірвати економічну міць свого гео-політичного конкурента. Цікавий факт: радянсько-американська торгівельна угода передбачала інспекцію представниками США радянських зернових площ. Сьогодні вже відомо, що директор ЦРУ(1981—1987 рр.) Вільям Кейсі намагався створити з головних світових експортерів зерна міжнародний картель, здатний утримувати потрібні Сполученим Штатам ціни на зерно, а також контролювати зерновий експорт із СРСР.

Одним з головних завдань картелю було змусити Москву підписувати довгострокові контракти на поставки зерна. У підсумку радянський імпорт зерна не припинявся навіть у ті роки, коли в країні була висока врожайність зернових. Ось чому нереалізовані надлишки просто гнили в радянських портах, на складах і суховантажах.

Ще один відчутний удар був нанесений і по золотому запасу СРСР. Коли в країни не вистачало валюти, поставки зерна доводилося оплачувати за рахунок золотого резерву. За оцінками американських аналітиків, на ці потреби (з початку 1960-х і до середини 1980-х) Союз витратив понад 900 тонн золота. За рік витрачалося в середньому від 12% до 15% усіх золотовалютних коштів держави.

* * *

Таким чином американці своїх цілей досягли. З урахуванням постійно зростаючої зернової залежності, Москва ставала все менш активним гравцем на світовій політичній арені, все частіше демонструючи лояльність до свого торговельного партнера за океаном…

О. ЯСНІЙ