В СРСР усіх вважали рівними – принаймні так наголошували з найвищих трибун. Втім, серед найрівніших із рівних була і своя еліта: маршали, генерали, академіки, видатні діячі мистецтва. Але найбільш привілейованою кастою залишалися партфункціонери найвищого рівня – члени партійного ЦК. Жити, як звичайним громадянам, їм було якось не по чину, тому для них будували особливе житло.

Після перенесення столиці в Москву, керівництво країни жило в Кремлі. Але вбивство партійного керівника Ленінграда Кірова у 1934 році навело Сталіна на думку, що зайві люди в Кремлі збільшують ризик замаху. В результаті «крем-лівців» почали переселяти в елітні помешкання. Дехто взагалі отримав «путівку» до… таборів ГУЛАГу.

До 1941-го, крім «вождя всіх народів», у Кремлі проживало всього лише дев’ять його най-відданіших соратників.

А сама необхідність розселення численної армії чиновників і партфункціонерів виникла ще у середині 1920-х. Спочатку їх селили у колишніх готелях. Але таке життя багатьом виявлялося не до снаги – слугам народу потрібні були окремі будинки. Тож у 1928 році закладено знаменитий Будинок на набережній – величезний житловий дім з побутовим і культурним обслуговуванням, призначений для співробітників ЦВК і РНК. При будівництві фундаменту використовували могильні плити із сусіднього кладовища. Пізніше багато хто пов’язував цей факт із хвилею арештів, які торкнулися мешканців будинку в 30-ті. А ще подейкували, що в його стінах існували сходи і ходи, що вели прямісінько у підвали славнозвісної Луб’янки.

На поверсі – усього дві квартири з 4-метро-вими стелями, площа яких варіювалася від 40 до 300 квадратних метрів. У них – обов’язкові газова плита, телефон, сміттєпровід і гаряче водопостачання, якого в 1930-х не було навіть у Кремлі. На підлогах лежав дубовий паркет, на стелях реставратори з Ермітажу намалювали натюрморти і пейзажі. Були й меблі, на всіх необхідних предметах – бирки з інвентарними номерами. Тому при заселенні мешканці підписували акт приймання. Під’їзди, крім пасажирського, мали і вантажний ліфт. Обома завідував ліфтер, який доставляв мешканців на поверхи, а на вході сидів черговий – для контролю тих, хто заходив.

У 1931-му всі 505 квартир знайшли своїх мешканців. Тут жили діти Сталіна Світлана та Василь, маршал Тухачевський, нарком НКВС Берія…

Наступний після Сталіна «господар Кремля», Микита Хрущов, оселився у будинку на вулиці Грановського у величезній квартирі та більше нікуди не переселявся.

У 1952 році перший секретар компартії Молдавії Леонід Брежнєв стає секретарем ЦК КПРС. Його родина переїхала до Москви, де їм
надали службову квартиру на 4-му поверсі семиповерхівки на Кутузовському проспекті. І хоча з роками кар’єра Брежнєва пішла вгору, міняти квартиру він не схотів. Щоправда, за рахунок сусідніх квартир площа його апартаментів збільшилася до 300 квадратів. З них близько 60 метрів відводилося під «санчастину» – квартиру, де жила кохана медсестра генсека.

У тому ж будинку мешкав ще ряд членів ЦК – Андропов, Суслов, Щолоков. Розташування будинку дозволяло урядовим кортежам доїхати до Кремля за 5-10 хвилин. Охороняли його співробітники КДБ. Подейкували, що найбезпечнішою тут була квартира очільни-ка кедебівців. У ній облаштували бійниці для снайперів і хід для спуску в метро.

Але вже у 1970-х роках сталінки перестали відповідати стандартам комфортного житла. Для членів ЦК почали зводити будинки нової модифікації з урахуванням усіх технічних досягнень. Непорушне правило тих років – будинок VP-рівня зовні не повинен виділятися із серії типових споруд. А ось всередині могло бути все, що завгодно.

Таким і став дім, де облаштували нову квартиру для Брежнєва. 9-поверхова цегляна вежа, всередині якої був величезний вестибюль та працювали три ліфти. Ось тільки «глибоко шанований Леонід Ілліч» навідріз відмовився переїжджати у нові «хороми», заявивши, що це нескромно. До того ж на той момент він більшу частину часу жив і працював на дачі.

Будинки для партійних чиновників будували здебільшого в центрі та на заході Москви – в оточенні парків, подалі від галасливих трас. Їх архітектурною особливістю стали великі вікна і засклені лоджії. Мали вони від 6 до 12 поверхів. На відміну від сталінських будівель, меблі у квартиру мешканці купували самі.

Коли у 1985 році посаду генсека обійняв Михайло Горбачов, він відразу вирішив обзавестися власною «ніркою» – новими апартаментами у спеціально зведеному будинку. Оселя мала 4 поверхи і 14 квартир. Половину четвертого поверху, приблизно 250 квадратних метрів, тут займала родина Горбачова.

Розкіш облаштування 6-кімнатних апартаментів вражала. Спальні французьких королев, які славилися вишуканістю і багатством, тьмяніли у порівнянні з двома будуарами Раїси Максимівни. У «скромних» дружин генсеків, схоже, свої примхи та забаганки. Пізніше вже «безробітний» Горбачов продав свою квартиру композитору Ігорю Крутому за 15 мільйонів доларів.

Як бачимо, житлових проблем у радянської верхівки не виникало. А ось вирішити їх для власного народу у неї не вийшло за всі понад 70 років існування радянської влади. Заважали то війни, то витягування з криз пріоритетних галузей народного господарства.

Нікуди не поділася проблема і в сучасній Україні. Того ж соціального житла не вистачає навіть для військових і пільговиків. А придбання квартир пересічними громадянами навіть на вторинному ринку унеможливлює шалена дорожнеча та численні оборудки забудовників із грошима інвесторів…