Не кожне друковане видання доживає до такого віку, як ця рубрика в «Зорі». Самій газеті навесні 2024-го виповнилося 107, а рубриці «Де ти, моя доле?» — сорок! Народившись в епоху стаціонарних телефонів і лінотипного набору, вона залишається популярною і з настанням комп’ютерних часів. І не лише серед людей старшого віку, а й серед молодих і високоосвічених.

Із Оленою Дмитрівною Десятерик, колишньою завідувачкою відділу листів, незмінною ведучою цієї рубрики-довгожительки, зустрілася  Тетяна Колядинська.

ЕКСПЕРИМЕНТ ВИЯВИВСЯ ДОВГОВІЧНИМ

В останньому грудневому номері за 1983 рік на жіночій сторінці «Зорянка» під рубрикою «Особисте» вона опублікувала листа від такого собі Миколи з Межівського району під заголовком «Є у мене друг…».

Чоловік просив газету знайти подругу – «тільки не дуже сердиту» – для свого друга, який після смерті матері зостався геть самотнім. Листа опублікувала, а сама поїхала на три тижні до Києва на якісь курси. Повернувшись, побачила на столі гору листів, порахувала – їх було 122 і всі для Миколи. Георгій Семенович Бурейко, головний редактор (світла йому пам’ять!), викликав її у кабінет і стурбовано запитав: «Ви бачили, що у вас на столі? А що, як усі ті жінки приїдуть до редакції?.. Зробимо так. Внизу стоїть «Волга», відвезіть усе тому чоловікові. І більше таких експериментів повторювати не слід!»

…А тим часом читачі не давали спокою, питали про Миколу і просили надрукувати й їхні історії. Так тривало до літа, коли у двері відділу листів постукав стрункий чоловік в елегантному костюмі. Це був Іван Карпенко із села Хороше Петропавлівського району. «Справа, – сказав він, – делікатна, але мені нічого приховувати – дуже хочу знайти дружину». Цього разу редактора не треба було довго вмовляти. Чи то зорянська пошта навернула його до цього рішення, чи, можливо, вплинуло ще й те, що прохач був сином відомої на Дніпропетровщині народної поетеси Фросини Андріївни Карпенко. Та й самому йому було чим похвалитися: у 14 років став зв’язковим партизанського загону, працював художнім керівником і кіномеханіком у місцевому Будинку культури і, забігаючи наперед, скажу, що віддав культурі села 56 років.

Після його публікації знову злива листів, і в тому потоці Іван, сам удівець, знайшов Тетяну Точиліну з Комісарівки П’ятихатського району – на двадцять років молодшу вдову з чотирма дітьми. Старші Тетянині дочки вже вчилися у Дніпрі, а молодші син і доня пішли до школи в Хорошому. «Зоря» ще не раз писала про цю родину. Коли у липні 2022-го Олена Дмитрівна зідзвонювалася з Карпенками, Іван Федорович об’їжджав на своєму «жужику» милі серцю місця, мав уже не тільки внуків, а й правнуків і в листопаді готувався святкувати своє 95-ліття.

Отак, з легкої його руки, від липня 1984-го почався регулярний випуск «Особистого»…

СТО ТИСЯЧ ЗА ЗНАЙОМСТВО

У буремні дев’яності над рубрикою нависла економічна загроза, – галопуюча інфляція змушувала шукати найменшу можливість заробітку, щоб вижити. Публікації вирішили зробити платними. Олена Дмитрівна показує мені повідомлення від 17 лютого 1996 року: щоб надрукувати свого листа під рубрикою «Шукаю пару», треба було переказати на рахунок редакції (або заплатити готівкою) чотири тисячі карбованців, а за відгук на чиюсь публікацію, який редакція зобов’язувалася переслати адресату, – сто тисяч!

– Читаю зараз і очам не вірю! – згадує пані Олена. – Правда, у вересні того ж року, коли ввели в обіг національну валюту, ми просили вже три гривні.

А в 2011-му рубрика ненадовго зникла з газетних шпальт.

– Я, звичайно, це помітила, – каже Олена Дмитрівна, – але подумала, що то через брак місця. Як з’ясувалося, її хотіли зняти назовсім. «Зоря» тоді вже була газетою облради, і, в надії збільшити тираж і передплату, взялися, так би мовити, міняти формат…

Читачі не погодилися з таким рішенням: писали, дзвонили, а хтось і гроші за передплату вимагав повернути, бо, мовляв, спеціально передплатив суботній номер, щоб читати цю сторінку. Через два тижні рубрику вернули на місце…

ХУСТИНА ЧИ КОРОНА?

У читацьких сповідях нерідко йдеться про буденні клопоти: про земельні паї, пенсії, а також про стосунки батьків, дітей, онуків… Буває, що й перепалки між сторонами спалахують на сторінках.

Віктор М., 59 років, із Дніпровського району поскаржився, що майже всі жінки, які пишуть і друкуються в рубриці й з якими він спілкувався, сім’ю створювати не готові. Бо для цього одного бажання мало – треба ще й потрудитися: від чогось відмовитися, чимось пожертвувати, а щось і прийняти. А вони, мовляв, нічого міняти не збираються ні у звичках, ні у характері, натомість від чоловіка вимагають: міняйся, пристосовуйся до мене, королеви! Усіх жінок, які йому написали і з якими уже мав першу зустріч, на другу просив прийти без косметики і в хустині. Якщо хустки нема, готовий купити і подарувати. «І що? Жодна на другу зустріч не прийшла! Я гадаю, що «корона» заважає пов’язати хустину, – пише чоловік. – А мені королева-самозванка не потрібна. Як я її покохаю і все у нас буде добре, то я сам зроблю з неї королеву». І аргументує свою позицію так: «В усіх народів світу, в усіх релігіях жінка – це жертовність, покірність, смирення, бажання віддавати, а не брати. Чоловік хоче бачити біля себе жінку, а не такого ж чоловіка. Жіночки, благаю вас: будьте жінками, дружинами, а не партнерками своєму чоловікові!» (27.12.23)

Валентина М., 59 років, із Дніпра погодилася прийти на побачення у хустині. А натомість, припустивши, що автор допису – чоловік інтелігентний, шляхетний, не має обвислого животика, із чудовою спортивною статурою, прекрасний співрозмовник, інтелектуал, має власний бізнес, зажадала побачити його на зустрічі в костюмі від котрогось із відомих дизайнерів… (24.01.24)

ЗАВЖДИ РАЗОМ – ЧИ ЦВЯХИ ЗАБИВАЛИ, ЧИ ВАРЕНИКИ ВАРИЛИ…

…Не варто сподіватися, що всі пари щасливі. І не дивина, якщо не вжилися й розлучилися. Але буває, що запитання «чому не розлучилися?» висить у повітрі і однозначної відповіді на нього немає.

«Мене називають матір’ю Терезою» – так Валентина написала про себе у листі до газети з проханням знайти їй пару. Власне, це і є її відповіддю на те запитання.

Коли переїжджала до чоловіка, не знала, що він занадто любить горілку. Але не злякалася, вірила, що допоможе побороти цю згубну пристрасть. Жили на дві пенсії – її та його матері. Потім сталася пожежа: свекруха загинула, а чоловік потрапив у лікарню. Розгрібала згарище, порала город, їздила до лікарні. Та виживати на одну пенсію було нереально. Запропонувала йому переїхати до себе в район. Обоє влаштувалися на роботу. Однак він там не затримався. Але вона була рада, що чоловік господарює вдома. «Вертаюся з роботи – в хаті тепло, все пороблено. Надіялась: він зрозуміє, що можна жити без горілки». Прожили разом вісім років. Двічі рятували його в лікарні. 28 листопада 2019-го йому виповнилося 62, а 30-го він помер.

«Хочеться на цілий світ кричати до тих, хто дружить з горілкою: усю не переп’єте, не занапащайте своє життя! Воно прекрасне!»

«Оленко, що вибрала була собі такого чоловіка – на те воля Божа. Я з батьком моїх дітей 30 літ прожила, як у Бога за пазухою. Діти мене не покидають. Є четверо внучат і правнучка». (26.02.20)

Чимало Оленчиних дописувачів (зазвичай вони називають її Оленкою) залишаються в її орбіті на довгі роки. І про родину Біликів із Новомосковська вона не раз писала. А три роки тому прилетіла печальна звістка:

«…Хочу по-жіночому виплакатись і поскаржитися на Василя. Покинув мене. Покинув назавжди. Так тихенько, з усмішкою на обличчі.

Ніколи не лишав саму, ми завжди були поруч – що б не робили: чи цвяхи забивали, чи вареники варили… Помітив, що я шкарпетки натягаю догори п’ятами, тому що на п’яті була дірка, – поїхав купити мені шкарпетки. Ще й на піцу все купив, планували на суботу й неділю приготувати. Сів на ліжко. Попросив чаю, тихенько приліг. І тиша… Ці десять років пролетіли так миттєво, ми були щасливі… Василь завжди казав: «Коли ти біля мене, мені нічого не страшно». А я звикла жити під його опікою, він був мені, як мама, тато, друг і коханий чоловік». (29.12.20)

У КОНВЕРТІ – НАДІЙНІШЕ!

Олена Дмитрівна і досі просить надсилати листи у конвертах. Але це не означає, що пишуть їй в основному пенсіонери, для яких така комунікація звична й зручніша. Є серед авторів чимало і молодих людей, і високоосвічених.

«Євген Т. з Дніпра, 35 років, працюю у виші, вища економічна освіта, скінчив аспірантуру і докторантуру. Вчився у музичній школі по класу гітари. Стрункий, русявий, люблю їздити на велосипеді, подорожувати».

«Сергій П. з Дніпра (про нього пише мама Зінаїда П.), 33 роки, жонатий не був, закінчив університет, має роботу, стабільний дохід. Не п’є, не курить. Ніби все є для життя, а з особистим не таланить. Здається, він на все це махнув рукою, змирився…»

А Олександр В. з Дніпровського району ось так пояснив своє рішення звернутися до газети: «Мені більше до вподоби такі прості способи знайомств, як оце в зорянській рубриці, або через приятелів і добрих людей. Бо в сучасному світі Інтернету забагато брехні». (Усі три публікації за 26.02.20)

33-річному Анатолію Ю. з Київської області Інтернет допоміг знайти «Зорю» з такою потрібною йому рубрикою. «Але не рідну людину, – пише він і сподівається, що газета допоможе в цьому. – Живу в Богуславі у приватному будинку. Готовий на переїзд».

І НАОСТАНОК

Олена Десятерик упевнена: рубрика живе так довго, бо це те, що близьке людині, – ОСОБИСТЕ! А одна з її дописувачок так пояснила своє прагнення вже у літньому віці знайти свою долю: «Насамперед потрібне розуміння, іноді нас не розуміють навіть найближчі, рідні люди. На їхню думку, ми вже віджили своє. А ми ще живі, нам хочеться бути комусь потрібними!»

У скороченні. Повна версія матеріалу опублікована у часописі
«Український інформаційний простір»