65 років тому в Союзі розпочалося масове зведення житла – вічноживих «хрущовок». Усі наміри вирішити житлову проблему в Країні Рад, скоріше, нагадували безплідні зусилля міфічного Сізіфа виперти на гору непіддатливу каменюку. Та, не досягши вершини, щоразу скочувалася у глибоку прірву…

Одним із найпопулярніших у народі гасел, з яким більшовики взяли владу у 1917-му, було: «Мир – хатам, війна – палацам!». Палаци й справді завоювали швидко. Ставши відразу начальством, революційне керівництво конфіскувало у буржуазії найбільш упорядковані будівлі й розмістило в них свої численні установи та обладнало житло. Так на довгі роки в країні утвердився принцип: першим у комунізм в’їжджало начальство…

Решті від світлого майбуття дісталася якщо й не дірка від бублика, то лише неологізм: «комуналка». Відбулося велике переселення пролетаріїв – мешканців околиць, жителів фабричних бараків і підвалів у центри міст. Житло вилучали, ущільнюючи колишніх панів і буржуїв. До таких одним махом віднесли не тільки недобитих аристократів, заводчиків, підприємців і банкірів, а й вчених, інженерів, викладачів, лікарів, творчих працівників. Словом, чи не всю інтелігенцію.

Однак загального квартирного щастя для гегемонів так і не настало. Згідно із даними перепису 1926 року, тільки 21,5 відсотка робітничих родин мали наближену до середньостатистичної норму в 4,7 квадратного метра на душу. Основна ж маса тіснилася на 2-3 метрах.

Вирішити проблему могло тільки масове житлове будівництво. Але у вождів, зайнятих то індустріалізацією, то колективізацією, до нього руки не доходили. Хронічна житлова криза в містах загострилася ще й тим, що на громадян з міською пропискою перетворилося й селянство, завербоване на численні соціалістичні будови. Тому варварськи знекровлене село щороку забезпечувало країні тільки один показник – продуктовий дефіцит.

На початку 1950-х дефіцит житла зріс через руйнівну війну та нову хвилю селян, які втікали до міст від виснажливого та голодного колгоспного життя.

Сталін свої державні кроки такою нісенітницею, як «ліжко-метри», не вимірював. І якщо якесь житлове будівництво благословляв, то щоб вразити ним увесь білий світ. Наприкінці 40-х вождь ініціював зведення у столиці семи висоток. Навіть з урахуванням дармової праці ув’язнених, вся затія обійшлася у 2 мільярди 631 мільйон 200 тисяч рублів. Приблизно таку ж суму було виділено на відновлення повністю зруйнованого Сталінграда. Однак житла у висотках виявилося замало. Його не вистачило навіть найбільш шанованим людям Москви, хоча за розподіл квартир взявся особисто всемогутній Берія.

Прийшовши до влади після смерті «вождя народів», Хрущов вирішив покінчити з багатьма «неподобствами» попередника, зокрема з катастрофічною нестачею житла. Першу особу осінила ідея складати
будинки з деталей. (До речі, масові забудови із панельних п’ятиповерхівок Хрущов побачив на Заході -у робітничих околицях Парижа та інших французьких міст). Тож прийнята у 1955 році постанова «Про усунення надмірностей у проектуванні та будівництві» стала воістину історичною. Вона визначила курс на зведення масового житла.

Рішуча заміна тривалого індивідуального проектування швидким типовим стала гігантським кроком уперед. «Будівничі комунізму» почали вибиратися з підвалів, бараків, руїн і перенаселених комуналок. Відтепер на них чекали хоча й малометражні, але окремі квартири. У житті багатьох мільйонів вони стали першим гідним житлом. Із почуття щирої вдячності люди й нарекли ці будинки «хрущовками». Експлуатаційний вік цього житла був визначений у 30 років.

Хрущов, цього не заперечиш, щиро бажав благополуччя радянській людині. Але водночас хотів небачених успіхів СРСР на землі, під землею і в космосі. Ось тільки коштів на всі ці амбіції катастрофічно не вистачало. Країна вже не могла себе прогодувати, хоча Микита Сергійович само-впевнено вважав це тимчасовим явищем. Треба лише позбутися від ексцесів сталінського культу, все «хімізувати», засіяти кукурудзою. А ще виграти час, помінявши
у «світової буржуазії» чи не половину золотого запасу країни на продовольство…

Однак вирішити житлову проблему «хрущовки» не змогли. На зміну їм прийшли «брежнєвки» – квартири поліпшеного планування. Але і їх катастрофічно не вистачало. Наприкінці 80-х кількість тих, хто «стояв» у чергах на житло, обчислювалася мільйонами.

Непосильним тягарем для країни виявилася і державна програма «Житло-2000». На початку 1986 року черговий керманич Михайло Горбачов пообіцяв, що до 2000 року кожна радянська сім’я житиме в окремій квартирі або будинку. Для цього треба було звести 2190-2250 мільйонів квадратних метрів житлових площ. До розвалу країни встигли лише 650…

…Хрущовські п’ятиповерхівки благополучно пережили радянську імперію. І, схоже, переживуть ще не одне покоління своїх мешканців, розпочавши своє вже третє життя. Адже двічі по тридцять вони вже відслужили.

♦ ♦ ♦

Незалежній Україні у спадок від СРСР дісталося чимало проблем, у тому числі й багатостраждальна житлова. Щоправда, чимало з тих, хто правдами, а здебільшого неправдами, вибився «у люди», для себе її вирішили «без проблем» – маєтками та віллами. А ось решта. Аби не бути голослівним, наведу лише один необнадійливий приклад – майже за тридцятиліття державності кількість родин військовослужбовців Збройних сил, які потребують житла, нижче позначки 40 тисяч жодного разу не опускалася.