Напередодні 9 Травня об’їхав з приємною місією привітання ветеранів Великої Вітчизняної, що мешкають у Царичанському районі. Їх залишилося зовсім небагато, усім за дев’яносто, вони проживають у різних умовах. Але більшість, незважаючи на вже слабке здоров’я, сильні духом, міцні й непохитні у своїх переконаннях.

З дитинства та юності пам’ятаю, як майже у кожному населеному пункті, крім меморіальних дощок та пам’ятників невідомому солдатові, горів вічний вогонь. Сьогодні все виглядає дещо інакше: охайність і доглянутість таких об’єктів перебувають у різному стані. Все залежить від місцевої влади, а іноді й від її політичних уподобань. Палаючих «вічних вогнів» я взагалі ніде не зустрів. Напевне, це легко пояснюється «економічною недоцільністю», «издержками» децентралізаційного хаосу, ще чимось.

Власне, мова не про сам «вічний вогонь», а про те, як за кілька останніх років змінилося ставлення до того, що він символізує. Схоже, цей вогонь – візуальний наслідок того, від чого ми потроху відмовляємось. Бо й Перемога тепер – не зовсім перемога, і війну Великою Вітчизняною сьогодні називати не прийнято, все більше – Другою світовою. І українці, як тепер «з’ясувалося», воювали за чужі інтереси.

Усім, хто під впливом суперечливої інформації в чомусь засумнівався, або через юний вік не знає іншого, щиро раджу скористатися тим, що серед нас ще є живі свідки тієї війни. Вони можуть розповісти таке, чого в жодному підручнику не напишуть.

Мої співрозмовники-ветерани напередодні 9 Травня не були багатослівними. Але їхня правда, життєва мудрість і міцне рукостискання наполегливо переконують у тому, що з тієї війни вони таки вийшли переможцями.

Напевне, ніхто з них тоді не відав про пакт Молотова – Ріббентропа, ялтинсько- потсдамську систему, або остаточне утвердження на довгі роки за рахунок їх смертей і поранень дво-полярного світового порядку. Але кожен з них точно знав, що звільняє від фашистів свою Батьківщину, що ворог прийшов на їхню землю, що святий обов’язок кожного чоловіка за потреби брати до рук зброю та захищати свою родину, країну.

Сучасний англійський письменник Джуліан Барнс дещо цинічно написав: «Історія – це брехня переможців». Спілкуючись з ветеранами про війну, я не почув у їх словах неправди або лукавства. Але вони й не історики, вони – очевидці. Хто б і як далі не писав українську історію, ці люди точно доживуть з нами свого віку переможцями.

Володимир ПІСОЦЬКИЙ