Аматорська футбольна команда «Перше Травня» з Томаківки вкотре виборола традиційний кубок «Зорі»

За свою новітню історію майстри шкіряного м’яча з козацького краю п’яти Січей досягли успіху вже вп’яте з 2014 року: у напруженому фінальному двобої з ФК «Софіївка» вони перемогли у серії післяматчевих пенальті (4:2).

Тож просто з арени села Степового, що входить до складу Слобожанської ОТГ, наш кубок знов попрямував на томаківську землю.

Хтось спитає, в чому фірмова таємниця такої стабільності? Хтось навіть іронічно посміхнеться – знаємо ми цей сільський непрофесійний футбол та його суддівство: хто більше «відвантажив», той святкує. Проте значною мірою скептики помиляються. І ось чому.

Усі знають, що по-справжньому, як то кажуть, «на повну», сільському аматорському спортові конкурувати з міським важко. Можливостей та й, власне кажучи, попиту серед пересічних людей у містах значно більше. В будь-якому разі сільській молоді на спорті заробляти не вдається і ніколи не вдасться. У нас не Бразилія, де кожен хлопчина ледь не з пелюшок мріє колись стати Пеле, Роналду або Неймаром, славетним, успішним, а головне – заможним.

Тому ті, хто, незважаючи на відверту неприбутковість, підтримує сільський спорт, особливо дитячий та юнацький, заслуговують на особли-
ву повагу. Серед таких – президент футбольного клубу «Перше Травня» та очільник однойменного сільгосппідприємства Василь Бардадим. Щороку, але планомірно дещицю від прибутку агрофірми він вкладає у підтримку команди.

Так, більшість гравців -його постійні працівники. Так, утримання команди є своєрідним прикладом соціальної лояльності до трудового колективу взагалі. Та й не такі вже великі гроші витрачаються, особливо якщо зважати на ринкову вартість пшениці, соняшнику або більш коштовного рапсу. Однак він вкладає у спорт, а не в черговий «мерседес».

Нібито міг би, так чому? Напевно, Василь Григорович розуміє, що мотивація першотравенців – не тільки сьогоднішніх, а й прийдешніх – на урожайність точно не впливає, хоча певною мірою залежить від спортивних успіхів. І його син Євген також це відчуває, навіть якщо сам не виходить на поле.

Бо в сільському футболі, наче у житті – як на довгій ниві, а гра «в довгу» Україною деякий час чомусь не визнається. А потім можновладці від сільського до державно-столичного рівня скаржаться на «втрату суб’єк-тності» держави та на те, що народ потроху біжить на роботу за кордон.

А шкода! Хоча футбол аматорського гатунку тут, навіть у прив’язці до Томаківки, точно не винен.

Любомир ЛОГОВЕНКО