Серце, віддане «Зорі»

10 лютого Георгій Семенович Бурейко святкує поважну дату. Вісімдесят п’ять. Майже чверть століття, з 1976-го по 2000-й, очолював редакцію «Зорі», згуртувавши навколо себе не просто професійних і талановитих людей.

Він був ще й«граючим тренером», сам брався за перо. І пізніше, уже на заслуженому відпочинку, не раз друкувався у рідній газеті.

Георгій Семенович заслужений журналіст України, нагороджений державними відзнаками. Це завдяки його ініціативі встановлено звання «Заслужений журналіст України».

Усі, хто працював з ним, називають «Зорю» своєю сім’єю. І сьогодні зорянці усіх поколінь бажають Георгію Семеновичу здоров’я і творчого довголіття. Напередодні знаменної дати журналісти згадують про незабутні моменти роботи з Бурейком, коли він був головредом «Зорі».

З перших днів я відчувала себе «дочкою редакції»

Думаю, в кожного в житті хоч раз трапляється щаслива зустріч, яка світлим променем лягає на все життя. І особлива удача, коли цей дарунок долі випадає на початку шляху в професію. Я із числа таких щасливчиків.

Уперше приїхала до Дніпропетровська влітку 1976 року, після третього курсу факультету журналістики столичного університету — на практику в «Зорю». Хтось із друзів порадив гарне місто над Дніпром, у якому багато газет. «Зорю» обрала з двох причин — обласна й україномовна.

Георгій Семенович зустрів привітно. Я просилася у промисловий відділ, бо в університеті відвідувала семінари з економіки промисловості. Але те місце вже зайняла моя однокурсниця. Довелося освоювати інформаційні жанри. Як же здивувалася, коли наступного року отримала із «Зорі» листа із запрошенням на роботу на все літо: обіцяли гуртожиток, півставки і відділ промисловості (!)

То була незабутня практика. Мене прийняли як колегу. Доручали серйозні теми. Правда, В’ячеслав Григорович Чечуро, завідуючий відділом, з яким потім ми працювали пліч-о- пліч чимало літ і якого згадую з теплотою, жалів мене і у відрядження далі Петровки не посилав.

А ось Георгій Семенович, який посеред своїх щоденних клопотів не забував про практикантку, починав розмову з того, над чим працюю, а закінчував, як правило, запитанням: «А чи не хочете у відрядження? У Кривий Ріг, наприклад». — «Хочу!» Колись він сам понад десять років працював кореспондентом Укрінформу (тоді Радіотелеграфне агентство України) по Кривбасу, добре знав цей край, міг підказати тему.

Того літа я написала ключові матеріали для своєї дипломної, а після закінчення університету отримала запрошення на роботу власкором по Новомосковську і кількох районах. Але попередньо Георгій Семенович запропонував постажуватися у відділі сільського господарства, яким тоді керував Петро Олексійович Ткаченко. За півроку я побувала майже в усіх сільських районах, на жнивних полях, тваринницьких фермах, у тракторних бригадах, на весняній сівбі.

Але твердого наміру залишатися у цьому місті назавжди не було. Мою долю вирішив Георгій Семенович: навесні я несподівано переїхала з гуртожитку в однокімнатну квартиру і перебралася в інший кабінет — із сільськогосподарського у відділ промисловості.

З перших днів я відчувала себе «дочкою редакції», а доброзичливий батьківський погляд мого редактора супроводжує мене все життя.

Тетяна КОЛЯДИНСЬКА,

оглядач «Зорі» у 1978—1991 рр.

Як газеті «кисень перекривали»

Після звільнення в запас із кадрової військової служби, коли став непотрібним державі та зайвим клопотом для чиновників, у пошуках подальшої долі ступив на поріг редакції «Зорі».

— А я вас пригадую. Точніше, ваш портрет на обкладинці «Журналіста України», — так почав розмову Георгій Семенович під час нашого знайомства у далекому вже 91-му. — Якщо не помиляюся, ви стали одним із перших українських журналістів, які відбули на будівництво Байкало-Амурської магістралі.

…Згадав тоді і я історію того журнального знімка. Під час відпустки навідався до колег по межівській «Червоній зірці». Після довгих розпитувань: «Як ти? Як там, на БАМі?» вдягли мене у кожуха, дали люльку і сфотографували. Подумав, для жарту. Але світлину взяли та й відправили до редакції журналу.

— А посада для вас знайдеться, — продовжив Георгій Семенович. — Нам якраз потрібен заступник відповідального секретаря. Сподіваюся, тижня вистачить, аби освоїтися в нашому редакційному штабі. А Іван Іванович Демченко буде радий такому підлеглому.

Ось так мені й поталанило на «Зорю» — спільноту одержимих однодумців, цікаву і творчу працю в ній.

А на все життя прикладом служіння журналістиці стала для мене неосяжна та велетенська мудрість головного редактора Георгія Семеновича Бурейка. Його культурі не гріх би повчитися й сьогодні багатьом і багатьом керівникам, хоч би який щабель владної структури вони посідають. Звертання тільки на «ви» — як до колег старшого покоління, так і до наймолодших, тих, хто тільки ставав на крило. Його тон у розмові завжди рівний, виважений, акценти — на головних і першочергових завданнях. А ще власний приклад: рідко який номер «Зорі» виходив без публікацій головного редактора.

А найвищий ступінь ставлення Георгія Семеновича до підлеглих — шаноба до їх гідності. Минули десятиліття. А з моєї пам’яті, як і з пам’яті, певен, багатьох зорянців, не стерся найвищий вчинок нашого керівника.

Це було в 90-і. Як таргани, вилізли на світ Божий усілякі ділки, спритно підгрібаючи під себе все, що давало дармовий гріш. Двоє таких непроханих з’явилися у кабінеті головного редактора і з порога заявили про своє монопольне право на розміщення програм телебачення.

Суму за послугу назвали астрономічну. А інакше пообіцяли «перекрити кисень». На що Георгій Семенович чемно порадив молодикам для початку ознайомитися з нормативними актами стосовно періодичних видань та щодо інформації, яка має надаватися безплатно. Потім, знову чемно, попросив покинути кабінет.

Аргументи головного редактора на «монополістів» не вплинули, і «кисень» було перекрито… Черговий номер газети міг вийти без телепрограми, за підготовку до друку якої відповідав наш секретаріат.

— Іване Івановичу! — завжди розмірений голос головного редактора у розмові з відповідальним секретарем став на кілька тонів вищим. — І що будемо робити? Чому не знайшли можливості забезпечити?

— Працюємо, Георгію Семеновичу. Без телепрограми читачів не залишимо. (Я став свідком цієї непростої розмови. — О. П.)

А вже хвилин через десять усі працівники редакції були запрошені до кабінету головного.

— Товариші, у вашій присутності я хочу попросити вибачення в Івана Івановича за допущену мною нетактовність у розмові з ним. Що й щиро роблю. Іване Івановичу, вибачте.

…В інтерв’ю Георгія Семеновича вже для газети, на вівтар якої він поклав своє серце, були віщі та сповнені надією рядки: «Вірю в майбутнє «Зорі» і зорянців». За ними — наш головред. За яким ми без вагань йшли у вогонь і воду всіляких негараздів, не зупинялися на перепочинок, аби не відстати від бігу швидкоплинного часу.

Олександр ПЕРЕПЕЛИЦЯ, заступник відповідального секретаря, відповідальний секретар «Зорі» у 1991— 2005 роках