– И – Боже вас сохрани – не читайте до обеда советских газет.
– Гм… Да ведь других нет.
– Вот никаких и не читайте.
(Михайло Булгаков «Собаче серце»)

Все почалося з непринципової, але все ж таки заборони. Рішенням Держкомтелерадіо в Україну заборонили ввозити «Майстра і Маргариту» Михайла Булгакова видавництва «Азбука-Аттикус».
У передмові до цього видання згадуються представники російського кіно, які публічно підтримали військову інтервенцію в Україні й внесені до переліку осіб, що створюють загрозу національній безпеці. Але то лише початок. Справжні заборони були попереду…

Пам’ятаю, як наприкінці 80-х, коли я ще був школярем, а в тодішній країні набирала обертів перебудова, батько, збираючись вранці на роботу, полюбляв слухати «Голос Америки». Звичайний радіоприймач крізь створювані «глушилками» тріск і клекотіння видавав, як тоді здавалося, правду про те, що відбувалося в СРСР. Не знаю, наскільки переконливу інформацію черпав з невеликого динаміка батько, але цей особистий приклад завжди нагадує мені про природне бажання будь-якої людини до альтернативи офіційним словам і заявам. Так вже ми влаштовані: все заборонене, приховане чи недомовлене викликає підвищений інтерес.

А те, що у ХХI столітті в країні, яка підкреслено декларує слідування європейським цінностям, можна за один день, навіть без рішення якогось найкорумпованішого суду, закрити цілих три національні канали, взагалі важко було уявити. До речі, до сьогодні нам так і не повідомили про чіткі причини такого рішення РНБО. Начебто є якась «певна інформація», «засекречені дані», «переконливі факти», – але все це поки що слова. І щось мені підказує, що інших аргументів вже й не буде.

Відтак – наші європейські прагнення поки що дуже схожі на диктаторські замашки. Для президента важливе інше – що таке рішення вітає посольство Сполучених Штатів. Про це він сам повідомив нам у соцмережах. Як то кажуть, добре, що хоч комусь від цього добре… Бо півтори тисячі співробітників трьох каналів, які залишилися без роботи, після такого рішення влади навряд чи стали її прихильниками. Як влучно підмітив відомий британський радіоведучий Сєва Новгородцев: «Не треба гнобити журналістів – їм ще писати ваш некролог».

Якби Михайло Булгаков жив і працював у сучасній Україні, він стовідсотково отримав би амплуа негідника, ватника і «сепара». Бо свого часу дозволяв собі кепкувати з декоративності й недолугості тодішнього тимчасового керівництва – як УНР, так і Гетьманату.

Власне, він не любив будь-яку владу. Хоча це не завадило йому створити справжні літературні шедеври. Більш того – стати, без перебільшення, Великим Українцем.

Володимир ПІСОЦЬКИЙ