Останні роки вже показали, що перспективне планування в сучасних українських умовах можновладців давно не цікавить. Причому і там, де від цього залежить існування країни в середньотерміновій перспективі.

Освітня система разом з усією країною давно і впевнено «їде» не туди. Тому все більше молодих людей вирушають за кордон здобувати, крім вищої, ще й середню спеціальну, професійну освіту. Якщо так і далі триватиме, то через покоління в Україні буде проблематично знайти не лише грамотного лікаря, а навіть кваліфікованого електрика чи сантехніка.

Для багатьох поки що це тільки відчуття, підказка інтуїції. І, здавалося, все виглядає зовсім не трагічно. Однак, якщо звернутися до сухої статистики, уважно подивитися на цифри, стане по-справжньому страшно.

Близько 70% опитаної молоді студентського чи старшого шкільного віку впевнені, що свої професійні таланти та здібності краще розвивати за кордоном. І з кожним роком це все більше підтверджується конкретними цифрами тих, хто від’їжджає туди на навчання. Кілька років тому йшлося про тисячі, зараз – про десятки тисяч. А всього кількість студентів, які обрали не вітчизняні, а закордонні виші, перевалила за 100 000. І, схоже, це далеко не межа.

Звичайно, таким чином частка студентів щодо загальної чисельності населення в Україні знижується. Принцип сполучених судин ніхто не скасовував. Тому якщо у 2008 році на кожні 10 тисяч населення припадало 512 студентів, то через десятиліття – вже 302. А відповідна частка студентів коледжів, технікумів та професійних училищ з 1995 р. по 2019 р. скоротилася взагалі просто катастрофічно: зі 120 до 41 людини!

Хоча витрати на освітню галузь у % від ВВП у нас вищі, ніж у більшості європейських країн. Це якщо говорити про загальні витрати. Але ж для конкретних абітурієнтів (і, що ще важливіше – їхніх батьків) оплата навчання плюс вартість життя студента теж коштує дешевше! До того ж оплачуються реальні знання, а не те, що чомусь модно тут і зараз – як навички спілкування в «Тік-Тоці», зведені в ранг спеціальності одним із модних київських вузів.

Ось і продовжують їхати наші молоді світлі голови до Польщі, Словаччини, Чехії чи Німеччини. Більше половини – з наміром там же залишитися, «зачепитися» після отримання диплома. А їхні батьки кілька років інвестуватимуть свої доходи в європейську, а не українську систему освіти – сподіваючись на краще, ніж на Батьківщині, майбутнє своїх дітей.

У цьому складно дорікнути тим, хто їде, і тим, хто платить. Нікому, крім тих, хто за службовим обов’язком (і за великі зарплати з наших з вами податкових відрахувань) повинен вибудовувати систему забезпечення потреб країни.

Можна плодити тонни паперових або навіть електронно-цифрових інструкцій, приєднуватися до будь-яких правильних конвенцій і меморандумів. Але якщо не створити в Україні систему «якорів», які змусять свіжо-навчених фахівців повертатися з-за кордону додому і на довгі роки планувати своє реальне життя тут, нічого доброго на нашу країну не чекає.

Тільки серйозно думати про це потрібно сьогодні! Потім буде пізно.

Геннадій ГУФМАН, голова регіональної парторганізації «Опозиційно платформа – За життя»_