Так розпорядилася доля, що все його життя пов’язане із землею.
Трудився інженером у колгоспі, заступником голови колгоспу та його головою. Останні три десятиліття очолював Дружбівську сільраду Кри-ничанського району. Працював з чотирма Земельними кодексами, брав участь в проведенні так званої земельної реформи, далеко не всі положення якої були до кінця продумані та відповідали інтересам селян.

У 2000 році відповідно до Указу Президента землі колективних сільгосппідприємств перейшли у власність членам колишніх колгоспів у вигляді земельних часток (паїв).

З того часу пішло з життя не одне покоління хліборобів. Значну частину паїв успадкували їх діти, які проживали в містах, були і є матеріально забезпеченими і до землі ніколи не мали жодного стосунку. Водночас сільська молодь, залишаючись без землі, без роботи та без надії на покращення, змушена шукати заможнішого життя за кордоном або на важких підсобних роботах у містах.

Сьогодні точиться багато розмов про продаж земель для товарного сільгоспвиробництва. Як на мене, продавати єдину годувальницю — землю

— поки що аж ніяк не можна. Але що виходить насправді? Бачу (і не тільки я), що держава вже кілька років поспіль підштовхує селян до необхідності продажу власної землі. І фактично, за різними схемами, значна частина паїв вже продана.

Захмарні ціни на продукти харчування, недосяжна медична допомога, непосильні тарифи на комунальні послуги, значне подорожчання усіх сфер життя змушують селян, особливо старшого віку, задуматись, як виживати. Перше, що спадає на думку, — продати земельний пай.
А ще на бажання продати землю дуже впливає розмір орендної плати та взаємовідносини орендаря з орендодавцем. Саме низька орендна плата — прихований метод змусити власника продати землю. При розпаюванні земель КСП передбачалось, що власники паїв отримуватимуть орендну плату, достатню для проживання протягом року (як колишні члени КСП жили рік з цієї землі). Проте так не відбувається.

Для порівняння можна взяти стан продажу земель для ведення особистого селянського господарства. Ці земельні ділянки вільно продавались та продаються зараз. За останній час на території нашої сільської ради офіційно продано близько 40 земельних ділянок. Вдвічі більше продано без нотаріального посвідчення. Продали свої земельні ділянки

і 6 учасників АТО, яким згідно з президентським Указом першочергово було виділено земельні ділянки розміром по 2,0 гектара.

Останніми роками значно збільшилась кількість так званих одноосібників — тих, хто самостійно обробляє власні паї. На нашій території їх більше двох сотень. А це понад 1000 гектарів ріллі. З цієї кількості одноосібників тільки 10—15 дійсно самотужки обробляють паї. Решта наймає цих же 10— 15 для обробки — залишаючись власниками не тільки паїв, а й усього вирощеного врожаю. При цьому переважну кількість одноосібників щороку переслі-
дує неврожай. А отже, і сплачувати прибутковий податок їм немає з чого…

Велику роль відіграє і порядок реалізації сільгосппродукції. Як правило, вона реалізується за «готівку» прямо з поля — без жодного обліку та звітності. Від цього маємо значні втрати бюджету.

Крім того, на цих земельних ділянках відсутні будь-які сівозміни, заходи стосовно покращення родючості грунту тощо. Як гіркий приклад: соняшник по соняшнику багато років поспіль — ось і вся сівозміна. Якщо так відбуватиметься й надалі, є реальна перспектива, що зовсім скоро Україна імпортуватиме олію з інших країн.

На жаль, законодавець не передбачив повноважень щодо втручання органів місцевого самоврядування у діяльність підприємців. На території сільської ради — 31 фермерське господарство. Проте зовсім небагато з них підпадають під це визначення. У більшості

— це звичайний сільський будинок, обставлений справною та розбитою технікою. Тут же так-сяк зберігаються агрохі-мікати, паливно-мастильні матеріали, протруєне зерно. І це тоді, коли до транспортування, зберігання та застосування агрохімікатів передбачені жорсткі вимоги. Проте в більшості господарств вони свідомо ігноруються.

Більшість жителів села мають у власності чи користуванні від кількох соток до двох гектарів. Це єдина можливість якось виживати. Проте Земельний кодекс не містить обмежень у виділенні земельних ділянок за місцем проживання. Це особливо актуально для об’єднаних громад, де сільради з меншою кількістю населення ввійшли до складу більш крупних. Багато громадян з райцентру або центру громади, користуючись відсутністю обмежень, намагаються отримати безкоштовно у власність земельні ділянки до 2 гектарів. І саме на територіях сільських рад, що приєднались, відібравши їх у місцевих жителів.

Ще один «перевірений метод» поставити селян на коліна

— виготовлення правовстанов-люючих документів. Вартість їх виходить далеко за межі можливостей мешканця села, який тільки й живе за рахунок цієї ділянки. Крім того, постійно створюються штучні дороговартісні проблеми — такі, як наявність агрохімпаспорта або проведення експертизи земельної ділянки, якщо вона
виявиться на особливо цінних землях (останнім часом, з якогось дива, більшість ділянок підпадають саме під цю вимогу).

Значний «внесок» у такий керований хаос вносить і Гео-кадастр. Постійні зміни належності земельних ділянок до земель державної чи комунальної власності, повільний хід передачі їх з держвласності у власність ОТГ та ін. Як приклад, селищна рада дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою громадянам на земельних ділянках комунальної власності. Люди сплачують чималі кошти, виготовляють проекти землеустрою та агрохімпаспорти. А потім з’ясовується, що це землі вже державної власності й зареєструвати право власності вони не можуть. Що це, як не перешкоджання реалізації права громадян на приватизацію земельних ділянок?..

Все сказане — моя особиста позиція. Упевнений, що вона збігається з позицією більшості моїх земляків.

…О, земле наша – свята та грішна! І свята гріховність твоя у невичерпній щедроті до синів своїх — величних і нікчемних, вдячних і забудьків-безбатченків.

Тебе нівечили копита коней ординців, чавили гусениці хрестатих потвор, устеляв попіл велетенських згарищ. А ти — кому на радість, а кому на зло й заздрість— знов і знов невтомно ткала неосяжні килими із золотавого колосся. Але чи не забракне у тебе сил витримати наругу здичавілих від ненажерливості но-воявлених «калиток» під покірно схиленими до низу головами тих, чия хата завжди стоїть крайньою?

І не доведи Боже, аби не стали пророчими слова Ліни Костенко: «Ми — ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати».

Микола КОВАЛЕНКО, пенсіонер, Криничанський район